Олюнька

Антось виїхав з обійстя; з ним поїхав Цибульський. (Префект і асесор за­йшли поки що до хати й ждали, коли ті привезуть труп). По дорозі збудили пи­саря, щоби підготував письмо до суду, котре треба було рано вислати. Мусили об'їхати через міст, щоб дістатися за ріку. Здалека побачили вогонь і їхали просто до нього.

Базьо почув, як віз тарахкотів, устав зі свого логовиська, приткнув руку до очей і дивився, хто їде.

— А то ви, панє Цибульський?

— Ая!

Під'їхали. Антось глянув при світлі на труп, похитав головою, зітхнув тяжко та перехрестився. Постелили на возі сіна і положили Олюньку. Базьо залишив коло Олюньки волок, а сам пішов коротшою дорогою до села.

Фіра приїхала до села аж над ранком. Префект стояв уже серед села з асесо­ром і дожидав. Казав утоплену завезти на обійстя Дмитра і сам тамтуди пішов городами.

Тим часом Костиха, як фіра поїхала і на обійсті стало тихо, хотіла Дмитра заспокоїти.

— Мав би ти, сину, розум! Та чого так боятися, як мала дитина? Не бійся, во­на вже не встане... От добре, що її знайшли та вже напевно знаємо, що чорт її взяв... Тепер маєш світ вільний і зараз по великодні пошукай собі яку жінку... Я тобі сама вишукаю. Тепер уже безпечно зможеш оженитися, і ніхто про те зле не подумає. А так треба було бозна-скільки чекати, поки б її знайшли... З того тобі лише тішитися б... Не хочеш її видіти, ну, то не будеш — її повезуть тепер до громадської канцелярії, а потому поховають — та й буде спокій голові...

Дмитро на ту потіху не відповів ні слова. Одно хіба йому подобалося з мате­риної бесіди, що не буде потребувати видіти Олюньки, бо її повезуть до канцеля­рії громадської. Дмитро одягнувся...

Відчинилися двері й увійшов префект.

— Ану, зладьте стіл у хаті, щоб було де трупа положити, поки приїде комі­сія...

В Дмитра наче громом ударило. Він боявся глянути на Олюньку, але не менше й настрашився комісії. Він не взув уже чобота, то держав у руках,— та­ки в однім чоботі приступив до префекта і став його крізь плач просити, щоби Олюньку поклали бодай у шопі.

— Та де ж утоплену в хаті класти? Бійтеся бога, панє префекцє, змилуй­теся... Я до хати не міг би ніколи більше увійти та страви до губи взяти.

Дмитро, а за ним і Костиха, склали перед префектом руки, як до молитви.

— Та нехай уже буде і в шопі! — погодився вкінці префект.

Поки що Дмитро натягнув другий чобіт і метнувся з хати, щоб не бачити, як Олюньку будуть знімати з воза.

Заїхала фіра на подвір'я. В шопі поставили дві порожні бочки, поклали на них дві дошки, що ними возять гній, і занесли туди Олюньку. Поклали горі­лиць і склали руки на грудях.

Сумно і страшно було подивитися на ту так марно зів'ялу квітку. Олюнь-ка, що кілька тижнів лежала у воді під льодом, не дуже змінилася, і її можна бу­ло ще пізнати з лиця. З колишньої краси осталася її довга чорна коса, що те­пер лежала коло неї на дошці і звисала вниз.

Люди, що посходилися, клякали в шопі і тихо молилися. Зайшов і Шевко з жінкою. Вони зараз довідалися, що сталося. Шевко насупив брови й не гово­рив нічого. Шевкова утирала хусткою сльози.

Префект казав накрити трупа простирадлом і замкнути шопу, поки приїде ко-місія.

Вістка про те, що знайшли Олюньку, рознеслася блискавкою по селі. Кожне було цікаве про все щось докладніше довідатися. Отже, люди не давали спо­кою ні Цибульському, ні Базьові. Вони обидва спочатку оповідали по кілька ра­зів, аж у горлі їм засохло, але відтак було їм того забагато, й вони позамика­лися в хатах.

Було вже сполудня, як приїхала в село судова комісія. Приїхав слідчий суд­дя з писарем та двома лікарями. Префект повів їх на Дмитрове обійстя. Відчинили шопу і зняли з Олюньки простирадло.

— Хто ж її найближчий, щоб сюди прийшов і пізнав її? — спитав суддя.

— Та Дмитро Костів,— каже префект.

Дмитро сидів весь той час у хаті. Заткав очі долонями і ні до кого слова не хотів промовити. Костиха вговорювала його, аж плакала, але нічого не помогло. Дмитро сидів як заклятий.

Тепер увійшов до хати префект, а за ним кілька шляхтичів.

— Дмитре, пан суддя кличе... ходіть сюди!

Дмитро, як почув ті слова, затрясся всім тілом, підвів угору голову, але не відповів нічого, ані з місця не рушив. Префект зі шляхтою ухопили його за плечі і вивели силою з хати під шопу.

Підвели його до Олюньки. Дмитро опирався як міг, а тепер затулив собі очі й не хотів глянути на трупа.

— Е-во, то мусить бути! — сказав сердито префект і відірвав Дмитрові долоні від очей.— Подивися, чи вона?

Дмитро глянув на Олюньку, скочив назад, начеб йому хто розпаленим залі­зом до очей тикнув, і закричав несамовито:

— Вона, вона, Олюнька! Гвалт, пустіть мене!

При тих словах Дмитро видерся з рук шляхти, побіг, як божевільний, до ха­ти і присів на запічку в самім куті. Тепер уже не затикав очей. Він дивився в якусь страшну, темну даль. Був блідий, як труп, уста напіввідкриті, з ви­шкіреними зубами, дрижали судорожно.

По втечі Дмитра слідчий суддя глянув значуще на лікарів, але не сказав нічого.

Казали зняти з Олюньки одежу. Один лікар вийняв ніж, і почалася робота. Другий лікар спостерігав пильно за роботою свого товариша. Суддя за той час проходжувався з кутка в куток і курив папіросу одну за другою.

На обійсті юрмився народ з усіх сторін. Заглядали одні другим через голови, ставали на пальці, вилазили на плоти де хто міг. Бо ж то не мала річ — бачити, як людину ріжуть...

А поки що на обійсті збили теслі домовину, цілком просту, з негладжених дощок, старих, які попались під руку...

Лікарі покінчили свою роботу й поскладали порізане тіло в домовину та пішли до хати писати протокол. Один лікар каже:

— Гарна була дівчина, нічого казати! Шкода, що так молодо зійшла зі світу...

— Та де то, прошу пана, дівчина? — відізвався префект.— Та вона вже більше трьох місяців була заміжня...

— Заміжня? То не може бути!

— Як же не може бути, коли так є? — каже префект з повагою.— Оце її чоловік.

Префект показав на Дмитра, що сидів непорушно на запічку в куті. Лікар глянув на Дмитра.

— То цей панич такий мудрий? Тепер я й не дивуюся, що вона від такого мужа втопилася...

На тілі Олюньки не знайшли сліду якого-небудь насильства, отже, лікарі ствердили, що тут було самовбивство.