Священик поважав Луця, бо це був найпобожніший його парафіянин з цілого Закуття, тямив про церкву й не одну дорогу річ справив для неї.
— Що ж такого? Говоріть!
— Я лишаю внучку Олюньку, оту сироту, що тут плакала за мною. Прошу вас, єгомость, поглядайте й ви деколи за нею, щоб їй кривди не було та щоб її по-божому виховали. Нині світ такий зрадливий...
— Ну, добре. Обіцяю вам.
— А ще одно. Вона добре вчиться в школі. Прошу єгомостя, купіть її молитовник. Я не знаю, скільки він коштує, але ось тут даю єгомостеві ринського.
— Такий малий молитовник ринського не коштує.
— То купіть трохи більший, нехай дитина має з чого молитися богу...
— Добре, добре, куплю, і ви ще тих молитов послухаєте, як вам дитина прочитає...
— Хіба з тамтого світу почую її молитву,— відповів Луць,— мені вже, єгомость, виходу нема... ноги вже попухли...
— Та чому ви не послали за доктором? Ви ж чоловік заможний.
— На старість нема ні доктора, ні ліку,— каже Луць, хитаючи головою.— Я жив такий вік без доктора, та й тепер він мені ні на що, бо чоловік усе колись мусить померти, коли богу подобається...
На таку аргументацію не було що казати.
Священик відчинив двері й покликав до хати всіх. Почалося "єлопомазан-нє", при чім священик вимовляв повагом молитви. Всі збилися коло мисника в кутку і хлипали. Андрій у товаристві жінки втратив зовсім свою бундючну шляхетську вдачу. Він переступав з ноги на ногу і ковтав сльози та прикушував губу, аби не показати, що плаче.
По відправі того сумного обряду священик попрощався з Луцем і зараз поїхав просто до церкви на вечірню.
Старий Луць заснув смачно. Всім здавалося, що старому, може, ще полегшає і він видужає.
Старий спав до вечора. Пробудився відтак, напився води, прикликав до себе Андрія й казав попросити до себе Шевка.
— Треба,— каже,— і про вас щось подумати! Мені вже тепер нікого не треба, хіба чотири дошки та землі трошки.
Андрій узяв шапку й пішов у село за Шевком.
— Добрий вечір! —поздоровався з Шевком, увійшовши в хату.
— Дай боже й вам! — відповів Шевко.— Просимо, будьте гістьми й сідайте. Що там доброго чувати?
— Та де там доброго... От тато вмирають...
— Е, ще так але не буде. Старим людям усе здається, що вмирають, як лише що-небудь заболить.
— З ними таки щось зле. Нині сповідалися.
— Га, що ж робити? Та бо ж і вік... дай боже й нам усім стільки прожити... І старий, правду сказати, не хворів ніколи...
— Тато просили вас, пане Якуб'є, до себе нині.
— Ну, то треба піти, годі хворому такої послуги відмовити.
Шевко встав з лави, надягнув кожух, узяв палицю й шапку, й обидва вийшли на вулицю. Надворі було темно, хоч око виколи, а під ногами страшенне болото. Йшли обидва попід плоти, опираючись одною рукою на палиці, а другою чіплялися плота.
У хаті Андрія світилася маленька нафтова лампочка коло вікна на кілочку. Було тихо як у могилі, лише деколи старий Луць покашлював.
— Добрий вечір! — сказав Шевко, увійшовши в хату.— Як ся маєте, пане Лукашу? Що то ви виробляєте? Вмирати захотіли? От вам би ще оженитися. Я маю для вас таку теплу вдовичку, як грубка...
— Жартуйте здорові, пане Якуб'є, а мені в далеку дорогу пора,— каже Луць, покашлюючи.— Чую, що мені виходу не буде... вже й ноги пухнуть... і дихати не можу...
— Чи одному то не лиш ноги попухли, але й цілий спух, як колода, а ще вихворівся і був здоровий...
— О, в мене так не буде...
Луць говорив з такою повагою, з такою певністю про свій близький кінець, що Шевко втратив цілком охоту до жартів і споважнів.
Настала прикра мовчанка. Старий Луць дихав тяжко, в грудях йому клекотіло, як у горшку. Всі стояли тихо, лиш Олюнька, держачи дідуся за руку, закрила собі лице другою рукою та стиха плакала.
Нарешті старий Луць відкашлянув і каже:
— Треба мені, сусіде, якийсь порядок зробити, щоб по моїй смерті не було сварок і гарканини...
Шевко здогадався, що старий хоче робити заповіт. Він шепнув Андрієві, щоб
прикликав ще префекта й писаря. Андрій узяв шапку й хотів вийти, та старий
затримав його:
— Куди ти, Андрусю, хочеш іти? Почекай, те, що хочу зробити, й тебе буде обходити...
— Я гадав би,— відзивається Шевко,— що добре було б закликати ще префекта й писаря. Ви, певно, пане Лукашу, хочете робити тестамент [25]...
— А нащо тут тестаментів? — протестував Луць.— Або то я маю такі маєтки чи що? От послухайте ви, пане Якуб'є, щоб знали та й припильнували моєї
останньої волі. В мене не багато мізерії набралося, бо, як знаєте, не було з чого. Грунт розділив я між дітьми, а собі лишив стільки от, щоб не зовсім бути на ласці дітей... Не треба тут ні префектів, ні писарів. Як більше свідків, то більша мішанина: один буде одно тямиш, а другий інше, і потому не знати, кому вірити...
От подай мені, Андрію, мою скриньку з-під постелі та дайте трохи світла, бо не бачу.
Поки Андрій витаскав невеличку скриньку з-під постелі й поставив коло старого на лавці, Луць сів на постелі і зняв із шиї ключик, що висів на шнурочку. Тим ключиком відкрив він скриньку і став там шукати.
— О, тут є 50 ринських,— каже Луць, виймаючи невеликий звиток,— то буде на похорон і для ксьондза, як там згодитеся... Тут, знов, є ЗО срібних, то за те поставите на моїм гробі хрест який... Тут є сотка, то буде для Олюньки на весілля.— Старий при згадці про Олюньчине весілля зітхнув тяжко й похитав головою; йому, либонь, того найбільше було жаль на цім світі, що не зможе своєї внучки під вінець поблагословити... — Весілля для неї не робіть коштовного... що то варто? Ліпше купити їй що... яку корову чи щось інше, то більший буде пожиток... Усі речі, одежину нехай забере Андрій... та й п'ять моргів поля, а других п'ять піде Олюньці. Більше не лишаю нічого, бо нічого не маю... Працюйте так, як я працював, то доробитеся... Ага! В тебе, Ганно, Олюньчині коралі, що я для неї купив... Не забудь же віддати їй, як буде час... Чуєте, пане Якуб'є, за тії коралі? — сказав, звертаючись до Шевка. — Але я б вам, дітоньки, лишив одну добру раду; вона ліпша, як гроші, коли її хто слухає, бо вона притягає благословення боже... Я порадив би вам, щоби ви більше любилися, а менше сварилися. Ти, Ганно, маєш гострий язик, ти окульбачила свого чоловіка, як сліпу кобилу; а то зле, дуже зле, бо чоловік має бути голова, а жінка його підпора, поміч. Лиши йому трохи волі! Таж він чоловік добрий, роботящий, не п'є і в карти не грає,— то чого ж водиш його все на пояску? А що найважніше, аби ти мені по-людяному обходилася з Олюнькою, бо тебе з могили проклинати буду... тям собі! — І старий погрозив їй пальцем.