Олюнька

Злодій обернув голову в той бік, та як побачив над собою двох людей, зірвав­ся на ноги, вхопив залізні вила в руки і став в оборонній позиції.

— Як тобі життя миле, утікай, бо вб'ю! — каже до парубків. Степанові видався цей хлоп велетнем, то й перелякався його постави й хотів утікати. Та Дмитро як оком змигнути прискочив як кіт до злодія і схопив його сильно впоперек. Злодій не міг ще отямитися від такого нападу, якого не спо­дівався,— тим більше, що вночі не міг пізнати, з ким має справу. Тепер, як поба­чив, що це молодий хлопець, заскреготав зубами з люті, схопив одною рукою Дмитра за горло, а другою бив кулаком по голові. Вила випали йому з рук. Дмитро притиснув бородою руку злодія до своїх грудей, і злодій не міг його га­разд піймати за горло... Степан, як побачив, в якій небезпеці Дмитро, прискочив ззаду до злодія, вхопив його за карк і вп'ялився всіма пальцями йому в шию. Злодій копав позад себе ногами, але Степан не зважав на те — повис злодієві на шиї, заліз йому на плечі і, як тигр, душив так довго, аж конокрадові заперло дух... Той без пам'яті повалився на землю.

— Степане, давай мотуза або ременя! — просичав Дмитро.

Степан розперезався, а поки злодій прийшов до пам'яті, мав уже руки позад себе так цупко зв'язані, що не міг ними поворухнути.

Тепер оба зітхнули з утоми і стали кликати товаришів.

— Гоп-гоп! Сюди, хлопці, сюди! Конокрад є, го-гоп!

При ватрі зчинився галас. Усі посхоплювалися зі сну, кожний брав у руки що попало, й бігли всі туди, звідки доходив голос. Злодій лежав нібито спокійно, але йому вдалося стягнути ремінь з одної руки, а в тій хвилі, коли всі прибігли, мав уже обі руки вільні і став на ноги. Однак уже те було трохи запізно. Паруб­ки кинулися гуртом на злодія і, хоч він оборонявся руками, ногами й зубами, пе­ремогли його та зв'язали посторонками.

— А то, пташечко, попалась ти в клітку,— каже Левонко.— Побачимо, чи гарно вмієш співати...

За тим словом приклякнув коло злодія, закрутив собі коло пальця його довгий вус і потягнув так сильно, що злодій запишав, як скажений.

— Ану, хлопці, вгадайте, яка птиця? Шпак чи жайворонок? Гадайте вго­лос!

— Шпак, шпак! — закричали парубки.

— Ей, не вгадали! — каже Левонко і знов закрутив вуса.

Злодій знову зачав пищати з болю.

— Ви знаєте, хлопці, що то є! То є такий соловей, що кобилу душить... Всі зареготали.

— Тепер його до вогню! — скомандував Левонко.— Нехай зогріється, бід­няка... Ніч така зимна, а він, певно, не спав цеї ночі...

Поки закричали всі на злодія "вставай!" — кожний добряче ударив його чим мав.

Злодій ледве підвівся на ноги. Два парубки взяли його під руки й серед на­смішок та штовханців привели до ватри. Тут докинули бадилля. Полум'я спа­лахнуло і освітило цілу постать злодія. Був це хлописько височенний, пле­чистий, з довгим волоссям і довгими вусами. Він був без шапки, в старій ко­жушині й у високих угнівських чоботях.

— Ви всі не знаєте, що то за птиця, й ти, Левонку, не вгадав... Таж це Шу-мило з Топорівців! — каже один із парубків, приглядаючись до злодія.

— То ж бігме Шумило! — закричали всі парубки.— А ти, сусіде, чого сюди зайшов до наших коней? Чекай, небоже, справимо тобі весілля...

— Насамперед треба його порядно випарити, щоб пам'ятав шляхетську ру­ку... Нуте! На диван з ним! — каже Левонко.— Кожний дасть йому по палиці, а Дмитро і Степан — по дві, бо вони найбільше потрудилися.

В одну мить Шумило лежав на землі. Він навіть не боронився, бо знав, що сам нічого не вдіє, а ще більше роздражнить хлопців. Екзекуція була виконана бездоганно.

— Ба, хлопці, а ми ще не знаємо, до чиїх коней він брався... Ану-но, Дмитре, побіжи подивися і позбирай там його начиння... А візьми світло з собою.

Дмитро побіг щосили над Дністер, на те місце, де здибали злодія. За ним пі­шов Степан. Переконалися, що коні, коло котрих Шумило господарював, були таки Шевкові. Хлопці засвітили смолоскип і знайшли в траві напилок і залізні вила. Забрали "начиння", як казав Левонко, та принесли до вогню.

— Ану, зревізуймо його тепер! Може, ще що знайдемо... Перетрясли Шумилові кишені і стягнули з нього чоботи. За халявою був ще один напилок і два ключі — один такий, яким селяни замикають кінські пута, а другий від хатнього замка.

— От зараз пізнати доброго майстра! — каже Левонко. — Він не піде позича­ти ключів у сусіда...

З кишені вийняли тютюн з капшуком, люльку і трохи грошей з калиткою.

Шумило пішов на хитрощі.

— От, паничі,— каже,— що вам з того прийде, що будете мене тримати... Ліпше заберіть собі все, що знайшли, а мене пустіть... я бігме не доторкнуся більше до ваших коней!

Тільки докінчив, а Левонко врізав злодія по лиці так, що той трохи не впав на землю.

— А ти, злодюго, хочеш шляхетських дітей підкупити своїми злодійськими крейцерами?

— Та певно, що то мало,— каже Шумило,— але в мене є гроші, бігме є! Дам багато, дуже багато, лише пустіть мене...

— Він таки справді хоче шляхту підкупити... Ану, хлопці, покажіть йому, як шляхта платить!

Парубки кинулись на злодія і стали бити куди попало.

Почало світати. Коні посходилися докупи й стояли дрімаючи, з позвішуваними головами. Деякі лежали. Левонко командував:

— Дмитре! Розпутай тих коней, що мали йти на ярмарок... Злодієві треба конче зробити параду...

Привели коней. Шумила посадили на коня. Він мав руки зв'язані, а ноги зв'язали йому посторонком попід живіт коневі. Коня, як і Шумила, уквітчали різним хабаззям, на шию поклали злодієві залізне путо, котре він пиляв уночі, за комір кожуха встромили його залізні вила і втикнули на них віхоть соломи. Усе те робилося за наказом Левонка, котрого всі згідно слухали, а він знав без­ліч різних збитків і вигадок. На дальшу команду Левонка два парубки стали по обидва боки Шумила, а третій їхав ззаду з буком у руках. Коли вже все було готове, Левонко сів на свого коня і скомандував:

— Марш!

Ціле товариство зі співами і криками рушило з місця.

Вже добре було розвиднілося, коли нічліжники вертали до села. Народ вору­шився. Всі зглядалися на це чудовище, а Левонко спереду розказував усім, яко­го пташка вдалось їм цієї ночі зловити коло коней. У селі пороз'їздилися хлоп­ці кожний на своє обійстя, лишень Левонко і сторожні парубки відправили Шу­мила аж до корчми на Ячменівці. Один з хлопців почвалав на коні по префекта й асесорів.