— Ага! Говори таким, як ти, то, може, й повірять… Бувай здоров, мені ніколи…
— Олько, — говорить Максим стиха, і це затримує Ольгу, — бігме, правду говорю. Ти знаєш, я тобі не ворог. Кажуть: що з того, що її ланка добивається високих урожаїв, коли вона не хоче інших навчити? Чекай, я пригадую навіть, як це вони казали… Чекай, якось так… ага, "коли вона не хоче з іншими ділитись своїм досвідом…". Кажуть, що це недобре, Олько, кажуть, треба, щоб і інші ланки, щоб і весь колгосп, а не тільки твоя ланка.
Ольга дивиться на Максима недобрим, сторожким оком. Недобре, кажуть. Гм… Досі чула самі лише похвали. Досі тільки й чула, що немає понад неї на цілий район, а тепер уже недогода їм. Це не що інше, як хтось заздрісний з їх села обмовив її перед районом… Дехто спати в селі не може від того, що її ланка добилась аж таких урожаїв. Мудрі… щоб і інші ланки… щоб і весь колгосп. Та хай працюють так, як вона з своєю ланкою, то будуть мати те саме… Щоб увесь колгосп… Певно, комусь очі коле її фотографія в газеті.
— Овва! Я не відьма… по ночах поля не чарую… з своєю роботою не ховаюсь. Хай приходять, кому треба, і вчаться… Не бороню… Я тільки те знаю, що рук своїх нікому не позичу. А навіть коли б можна ті руки відчепити, — не віддала б лінюхам, які тільки й знають язиками молоти.
— Ов, то ти така міцна? — дивується Максим. Прищуливши око, він додає: — А центнер пшениці підняла б ти?
Ага, він думає, що з цього боку перейде їй дорогу! Поволі, парубче, поволі!
— Овва! А ти думаєш, хто вантажив на віз оті тридцять два центнери, що мені нарахували в колгоспі? Все до зернини ми з татом на своїх спинах у комору переносили.
— Тридцять два центнери? — свище Максим. — Таж то цілий маєток![15]
— А ти лише тепер про це чуєш?
Тільки чах… чах… чах… чобітками по морозі. І не озирається, чи стоїть той Максим серед дороги, чи пішов собі у протилежний бік, а чи, може, її доганяє.
* * *
Учителька, мабуть, не сподівалася гостей під ту пору, бо схопилася з-за столу з пером у руці.
— А, це ти, Олько? Господи, як ти виросла! Тільки по вас, по моїх колишніх ученицях, я бачу, як старіюсь. Мабуть, ти вже вища за маму будеш?
— Еге! Вища! Це ми по татові такі чубаті…
— З чим добрим прийшла ти до мене, Олько?
Учителька відкладає ручку набік, знімає окуляри з очей, немов краще придивитися хоче, чи це та сама Олька, що бігала ще недавно з косичкою, чи не та? Як ті діти ростуть! Як той час летить!
— Йой, клопіт маю… Оце обрали мене делегаткою на жіночі збори до Львова… Нібито на збори обласного активу жінок. Маю там виступати, прошу вчительки, а чогось так боюся.
Учителька дивиться на Ольгу недовірливо:
— Ти — боїшся, Олько? Ей, щось мені не віриться.
Ольга крутить хустину в пальцях. Вона б призналася, якби вчителька не сміялася з неї.
— Що ти, дитино!
— Йой, та-бо я не знаю, як сказати, прошу вчительки.
— Ну, сміло, Олько!
— Та то, прошу вчительки, таке, хіба скажу вже правду… Ішла я до Євки Гандзюкової… треба мені було забрати в неї договір на соціалістичне змагання. Іду… аж тут напроти мене Максим… ви знаєте, той злегка зизуватий, у партизанах був…
— Знаю… І що далі?
Ольга дивиться на вчительку і просить очима, щоб та зрозуміла її без слів. Ой матінко, справа така проста, а викласти її так незручно.
— Ну, і що було далі з Максимом?
— Йой, прошу вас, аж не знаю вже, як сказати… Він, слово по слову, натякнув мені, буцім в районі щось незадоволені з мене. Нібито я про інші ланки не дбаю, тільки свою маю на оці… Таке-о, розумієте?.. Може, і так говорили в районі, а може, хтось набрехав йому… Я не знаю. Але мені вже такі розмови це до серця. А тепер вибрали мене делегаткою на жіночі збори до Львова. Як Максим сказав мені про район, то я собі зразу подумала: я ще вам покажу, що значить Ольга Борисюкова!
— І що ти надумала, дитино? — дивиться учителька на свою колишню ученицю.
Ольга скубе тороки скатерті:
— Я хотіла б… їм на злість… на злість тим, що починають підкопувати піді мною… таку промову сказати на зборах, щоб їм аж у носі закрутило. Я хочу просити, — вона перестала скубти скатерть, підвела голову й очі на вчительку, — щоб ви склали мені таку промову, а я б своєю рукою переписала. Я хочу їм показати… навчити їх… вони гадають… — їй бракує слів і духу.
Учителька, сплівши пальці на грудях, починає ходити по хаті, хоч доріжка до вікна не довша за добрий господарський стіл. Потім зупиняється перед Ольгою і, нижча за неї, дивиться на дівчину знизу вгору.
— Ай, дівчино, як ти мені свого тата нагадуєш, коли йому трохи менше років було…
— Таж я кажу вам, учителько, що ми по татові чубаті…
Учителька бере олівець зі стола і машинально гризе зубами незатесаний його кінець:
— Це жіночі збори, Олько? Гм… — і знову олівець між зубами. — Гм, що тобі написати на ці збори? Колись, як я ще була твоїх років… бачиш, ми боролися за рівноправність жінок… Тепер це все належить уже до історії… Постарілася я вже, Олько, і не зовсім добре знаю, які тепер новини у жіночому світі… А може б, ти звернулася з цією справою до когось іншого? Може б, до нашої Лідії Андріївни. Вона молода…
— Йой, прошу вас, а де ж би я комусь іншому звірилась з цим? Я не хочу, щоб жива душа знала про те, що це не я сама писала…
Учителька йде до вікна і механічно засуває строкаті занавіски на ньому.
— Чекай, Олько, чекай… жіночі збори… Я ж кажу тобі, що ми колись на жіночих зборах домагались рівноправності з чоловіками… Домагались, щоб нас допускали до науки… до праці…
Ольга починає сміятись, і вчителька уриває.
— Я перепрошую… але мені аж смішно. Тепер, прошу вас, коли охота, то і вчись… Ніхто тобі не заборонить.
Учителька сухо кашляє.
— Я ж тобі кажу, що не знаю, про віщо писати…
Ользі боляче слухати такі слова учительки. Її цупкі, гарячі пальці лягають несміливо на згорблену спину старої вчительки.
— Не гнівайтеся, прошу вас, на мене. Мені стало якось смішно, коли ви сказали, що треба було жінкам аж на зборах домагатися праці… Ви знаєте що? Пробачте, що докучаю вам, але я прошу красно скласти мені до ладу й прикладу про наш колгосп. Я хотіла про свою ланку, але вже хай буде про колгосп цілий… про наші високі заробітки. А щоб не казали, що я тільки про себе дбаю, то напишіть десь там… але так красно, прошу вас, до ладу й прикладу… скажіть, що кожний колгоспник у нас хоче добитися того, щоб у його хаті було так, як колись у нашого пана… Килими на підлозі… занавіски з золотими мушками на вікнах, фортеп'яно в куті. Напишіть, що всі, всі цього хочуть… А я про себе знаю, що в мене першої буде килим на підлозі… Але цього прошу не писати, бо знову скажуть, що я себе понад інших виношу. Ось укладіть про це все так, щоб я не говорила, а співала, як то кажуть…