Так сказав? — староста став пильно дивиться Чап-лінському у вічі.
Даю на те своє шляхетське слово гонору, що так було. Це й мої люди засвідчать.
— і що ж ти з цього міркуєш?
— Я міркую, що Хмельницький згарячу виговорився, що він недобре замишляє... То хитра бестія. Він вже певно знюхався з козацькою голотою і хлопством, а тепер, коли я— буцімто зробив йому кривду з тим Суботовом та ще й любовницю його забрав і по її добрій волі її пошлюбив, то він, певно, схоче не лише на мені помстити-ся, але й на тім, хто мені надав Суботів, а потім і на всіх панах, і на цілій Речі Посполитій... Ваша милість! Треба іскорку задавити, поки вона ще тліє, бо як спалахне полум'я, то воно запалить цілу Україну... Староста проходжався в задумі.
— Прикажи Хмельницького піймати і замкни до льоху, а потім подумаємо, що з ним зробити.
Чаплінський так зрадів, начеб йому другий Суботів подарували, і коли староста дав знак, що аудієнція скінчена, він вилетів з кімнати, мов з пращі.
Хотів зараз видати наказ арештувати, та зараз розгадався.
— Треба перше прослідити, чи Хмельницький вже вернувся, а то який гайдук остереже його (між ними теж багато схизматиків), і він у Чигирин не покажеться.
Поперед усього він розпитав, чи котрий з гайдуків, що були з ним у лісі, не вернувся. Якраз попався йому під руку Онацький.
"Той буде мені вірний, бо він теж мало не дістав кулю в лоб".
— Слухай, Онацький, чи ти мені вірний?
Вірнішого пса не можете, ваша милість, мати за мене.
Дуже тішусь, що не ти, а тамтой дурень дістав кулю в лоб, тебе було б мені дуже шкода.
Онацький показував із себе дуже схвильованого. Ударив себе кулаком в груди і проговорив сердито:
За смерть товариша я страшно помщусь, і Хмельницького не мине моя помста.
Дуже добре. Я сам хочу дати тобі спромогу до такої помсти. Ти чув, як Хмельницький погрожував в лісі на панів?
— Чув і готовий це заприсягти...
— Отож пан староста довідався про це і дав приказ піймати Хмельницького та замкнути до льоху, де буде дожидати справедливого суду.
— Так йому вже давно належиться...
— Я поручаю тобі виконати це велике діло. Хмельницький вже, певне, вернувся. Возьми собі десяток людей, гпймай Хмельницького, закуй в добрі кайдани і бережи його. Відтепер не робитимеш іншої служби, як лише Хмельницького пильнувати день і ніч. Бережи його, мов ока в голові, бо то великий хитрун. За той час братимеш подвійний жолд, а опріч того, дістанеш від мене окрему нагороду...
Для мене вже й те велика нагорода, що ваша милість мені вірите. Справлюсь так, як ніхто другий, а що я худопахолок, то й подвійний жолд і ласка, ваша милість, мені дуже придасться.
Можеш вже відійти...— сказав Чаплінський і дав знак рукою.
Чаплінський знав, що Хмельницький проворний і на такого звіра одна петля замало. Він прикликав другого довіреного гайдука-ляха і поручив йому таке саме завдання.
Хмельницький вертався додому дуже обережно, щоб не попасти у засідку. Дякував богові, що не дав йому пропасти, але він знав, що його біда ще не минула. Чаплінський не перестане його переслідувати. Ні в полі, ні в городі не почував себе безпечно. Найкраще б втекти зараз за пороги, та годі було оставити свою домівку, не запорядивши всього як слід. Мав вдома при собі найстаршого сина Тимоша. Дочку й молодшого сина Юрася віддав під опіку свого швагра Сомка. Тимоша не можна так оставляти, бо його замордують. Яке щастя, що, виїжджаючи з Суботова, забрав Тимоша з собою. Хлопець палкий, і було б з ним те саме, що з тамтим. Але і в Чигирині не можна довго побувати. Треба чимшвидше втікати. Він вирішив поїхати у Варшаву і там на сеймі доходити свого права...
З такими думками приїхав у свою домівку. Тиміш ждав нетерпеливо батька і дуже непокоївся. Він теж боявся зради. Тепер, як побачив батька, дуже зрадів і зараз став розпитувати за двобій. Був певний, що як батько вернувся, то Чаплінський остався на місці трупом.
Хмельницький говорив мало і важко задумався.
Тиміш вийшов у сіни і тут стрінув Корнієнка.
Не знаю, чи я добре потрапив? — спитав Тимоша.
А до кого тобі, парубче, треба?
До пана сотника Хмельницького. Тиміш придивлявся йому цікаво.
Тепер не можна, треба підождати.
— Підожду, лиш дайте мені де-небудь присісти, бо дуже втомився. Здається мені, що говорю з сином пана сотника... Я Олексій Корнієнко,— подав Тимошеві руку, обидва були однолітки.
Хмельницький зачув цю розмову і зараз вийшов до сіней:
Якщо ти до мене, парубче, то ходи сюди... Корнієнко вклонився і поцілував Богдана в руку.
Я — Олексій Корнієнко — син попа з Лубен Артема.
Вітай, мій хрещенику, от тут ставай, хай тобі добре придивлюсь, бо ще дитиною тебе бачив... Так! Це правда. Ти; небоже, зовсім схожий на твого батька. Як же твій батенько, а мій кум і приятель — здоровий він? — Хмельницький обняв кріпко Олексія і поцілував.
Такий був твій батько молодим, як разом вчились,— ну, Тимоше, привітай побратима. Ми з батьком сприятелювались, то чому ж би і наші сини не мали бути приятелями.
Тиміш обняв Олексія теж. Хмельницький був зворушений цією стрічею і спитав Олексія за батька вдруге.
Мій батько вже на тому світі. Я саме для того аж з Лубен сюди втік, бо князь Ярема між свою службу хотів взяти і не дозволив, щоб я попував на батьковім місці.
Ще замолодо твій батько вмер — царство йому небесне— та годі... Ти, Тимоше, подбай, щоб гість наш відпочив та не був голодний, а ти потому розказуватимеш.
Хмельницький шепнув щось Тимошеві на вухо, показуючи очима на Корнієнка. Тиміш пішов у кухню, а Олексій присів на ослоні і став розказувати про свою недолю.
Я знаю,— говорив Хмельницький,— що Ярема лютіший собаки на православних, як кожний перевертень, ренегат. Ти хотів у Лубнах попом бути — а чи ти що вмієш?
Як же ж, батьку, та я скінчив Могилянську академію, я багато вчився... Тому-то Ярема, за порадою своїх посіпак, хотів мене в канцелярію взяти, та я щасливо ніччю втік і прямо йшов до мого хрещеного батька так, як мені все покійний батько у голову товкмачив: "Коли мене,— каже,— не стане між живими, йди до сотника Хмельницького, то мій старий приятель зі школи, він тебе певно порятує". Тому-то я йшов без упину день і ніч, щоби лише чимшвидше до Суботова добитись.