— Либонь, що Богдан Хмельницький...
— Він сам, святий отче... Старець погрозив йому пальцем:
Здоров будь, сину, та святим мене не називай, бо ніхто свят, токмо Бог... Давно тебе не бачив... Спасибіг, що не забув мене старого.
Давно, отче. Багато я по світі вештався, сім кіп лиха зазнавши.
Постривай, хай нагадаю... Упосліднє тебе бачив... ні не нагадаю... ти, либонь, тоді з турецької неволі вернувся... Як же твоє діло з Чаплінським? Я,чував про нього, та не знаю, як покінчилось?
Діло покінчене так, як хотів Чаплінський, хоч я того й не сподівався.
Хіба ти надіявся іншого кінця? Шкода було заходу. — Я аж у Варшаву їздив до сенату й короля...
І з нічим вернувсь. Шкода було труду.
Ні, отче, не шкода. Я багато бачив і багато дечого навчився.
Людина до смерті вчиться, та горе такому, хто з набутої науки не користає. Це вже закопаний талант у причті господній.
Я хочу користати. Вернувсь на Вкраїну з великими думками та планами, та тут стрінув такі перепони, таких людей, що не мають розуміння до моїх думок.
Ти, певне, був у владики митрополита?
Був і...
Не застав вже святої пам'яті отця Петра Могили... Знаю, знаю... не ті люде, не той дух...
Я думав, що наш митрополит не може бути інший, як був попередник, та воно нё те...
Не те, не те... Та ти собі того у голову не бери, а роби намірене діло. Як тобі поталанить, то всі скажуть, що ти зробив добре діло.
А коли б не поталанило...
То тоді тобі не поможуть...
Отець митрополит каже, що це великий гріх піднімати руку на магнатів, бо то наші брати...
Коли б ти сказав магнатові, що ти йому брат, то він образився б і наказав би тебе на кіл настромити, бо ти хам, а не брат... Ні, він тобі не брат, а ворог, гнобитель... Треба оборонятись, коли не можна інакше, то шаблею. Така кров твоєї душі не споганить... Гріх добувати шаблі для грабунку, для напасті на спокійного чоловіка, для своєї користі, але в своїй обороні, то не гріх...
Те саме говорив мені святої пам'яті попередній митрополит і благословив на святеє діло...
І я тебе благословлю, мій синулюбий, і тебе, і увесь український гноблений і мучений народ...
Хмельницький став навколішки перед старцем, а той тихо поклав свої руки на його голову, підніс очі вгору і молився стиха...
— Стань, Богдане, караючою десницею господньою над ворогом, що забув Бога, що забув його святі заповіді, а свою душу чортові запродав...
Хмельницький устав і по-синовньому поцілував його в руку. Довго стояв, до краю зворушений. Потому розповів свою розмову з королем.
От бачиш... мені дивно, що отець митрополит, чуючи таке, міг тебе здержувати.
Я цього йому не говорив.
Не говорив? Може, то й добре...
Отче, я не говорив тобі досі про свої замисли, та бачу, що вони тобі не чужі.
До мене добрі люде заходять, недавно був у мене Чорнота.
Прошу тебе, отче, висповідай мене.
Гаразд, та не нині. Зайди завтра в церкву, я тебе ждатиму, або зайди й сюди. За той час надумайся, ввійди в себе... А тепер сідай, мій сину, та поговоримо. Я сиджу самітно в своїй келії. Дарма. Моїх ровесників давно вже немає. Але я з ними частенько розмовляю, я їх бачу. Розмовляю з старою братією: Плетинецьким, Борецьким, Бериндою, з Могилою, і не злічиш усіх. Дивне диво. Я постарівся тілом, та духом я молодий, таким себе почуваю і не можу погодитись буцімто з старшими.
Від людей, що до мене заходять, я знаю, що на Україні пани коять. Я чую душею, що чаша горя вже переповнилась, що Божа правда скаже своє важке слово: досить! Тепер послідує кара. Уставай, український-народе, хапай за зброю, йди у бій і карай грішників, а то гнів божий спалить оцей Содом та Гоморру, бо вже сонцеві соромно на те дивитися й огрівати своїм святим промінням смердючий гній.
Старий дуже оживився. Очі вогнем горіли, та голос дзвенів міцно, мов у молодого.
— Йди, сину, з Богом в народ. Хай моє благословення тебе супроводжує... Накликай до бою так, щоб мертві почули... бо гряде час. Як ти цього не зробиш, то перед Богом відповіси за змарнований талант. Лише робіть усе в згоді, єдності й братерстві, як усі рівні, один за всіх, всі за одного, а певне вийдете переможцями. О! Якби господь дав мені діждати того щастя, щоб я хоч одну днину пережив на вольній Україні.
Хмельницький тими словами дуже підбадьорився.
Увесь час свого побуту в Києві використав на те, що заходив до різних людей, переводив організацію, усюди бачив бадьорі настрої і завзяття. У повітрі подувало недалекою хуртовиною, зривом усього народу...'
Полякам стало підозрілим, чого Хмельницький так довго сидить у Києві. З того скористав Чаплінський і доніс Конецпольському, що Хмельницький щось недобре замишляє. Конецпольський налякався. Він же, а ніхто другий, скасував надання Суботова його батьком Хмельницькому, він був причиною усього нещастя. Аж тепер пізнав, як зле сталося, що Хмельницький вирвався з його рук. А мав нагоду зробити його раз на все нешкідним. Зараз видано наказ арештування, та все розбилося об королівський глейт. Пани догадувались, що король знову поручив Хмельницькому якусь місію, певно, що на шкоду шляхті та їхніх вольностей. Але поки що обмежились до того, що шпиги стали за ним слідкувати на кожному кроці. Вони вдавали з себе його приятелів і однодумців, наговорювали на панів. Та він не дав себе перехитрити.
Хмельницький дивився на них, мов на собак, котрим накладено намордника і не можуть кусати. ' По двох неділях побуту в Києві пустився Хмельницький в дорогу по Вкраїні робити своє діло. Усюди організував гуртки, а старшині нашіптував до вуха про свою стрічу з королем. Лише до Чигирина не зважився їхати. Він знав, що його тзороги мають такі засоби в руках, що можуть його потихеньку спрятати, не нарушуючи королівського глейта.
Корнієнкові було пильно в Чигирин і кілька разів нагадував це Хмельницькому, та він збував його коротко, що на Чигирин прийде черга пізніше, коли або Чаплінського чорт візьме, або він дістане його в свої руки.
Олексій не знав, що в Чигирині робиться, бо відколи звідтіля виїхав, не мав ніякої вістки.
Аж у Каневі стрінув одного чигиринця і від нього дізнався, що Катрусі вдома немає. Більше нічого не знав сказати, а Олексій тим дуже занепокоївся. Щось воно недобре сталося з Катрусею, коли Серпанки про те мовчать. Видно, що її десь сховали. Але чому? Певне перед якоюсь небезпекою. Хотів би на крилах туди полетіти, та не було спромоги. При Хмельницькім мав він багато роботи. Писав листи, аж рука омлівала, а Хмельницький не знав жартів, і треба було його накази пильно виконувати. Листи розсилав Хмельницький певними людьми. Запрошував однодумців на наради у байрак недалеко Кременчуга. Сюди заходилось крутими стежками, мало кому відомими. Хто їх не знав, заблукав би, певне, в густому непроходимому лісі.