Хай не лякаються того слова демократи, бо тоді такий був час. А лиш по абсолютизмі доходилося до конституції.
Дивна річ, що польські історики, які приписують упадок Польщі олігархії магнатів і нетолеранції релігійній, так страшно ремствують на Хмельницького, котрий саме змагався те розкладове гніздо знищити до коріння.
Не вина Хмельницького у тому, що цей геніальний помисел не довелося перевести в життя.
І аж тоді завернув Хмельницький у другий бік — до Переяславського договору.
Наші історики закидають Хмельницькому знову, чому замість того не проголосив зараз самостійності України?
1 Тут і далі позначене курсивом пояснюється в примітках.
Бо не в силі був того зробити. На Україні жили тоді два ворожі собі елементи: Україна степова, здобичницька й уходницька, і стихія хліборобська. Вони вправді злучилися у боротьбі проти спільного ворога, але коли б були побачили себе на волі, були б кинулись на себе з ножами: хто має панувати на Україні: плуг чи скотарство? Ті два елементи ще з собою не зрівноважились, не зжилися, не перейшли ще потрібної еволюції.
А з тої боротьби були б скористали нахабні сусіди і розшматували б Україну поміж себе, як це й зроблено за Руїни.
Для нас був Хмельницький генієм. Коли б конче назвати його "демоном", то він був для України демоном добрим. Зробив з нічого велике діло. Наперекір практиці життя, що важко збудувати, а легше зруйнувати, то те, що в короткім часі зробив Хмельницький з нічого, що зробив Україну правоправною державою, на те треба було значно довшого часу нетямущим наслідникам, щоб зруйнувати.
Я вважав за потрібне подати у книжці нариси тих епохальних побід. Звичайно, читається про побіди як про фантазію автора без простору і часу. Я хотів таким побитом змусити читача, щоб глянув уважніше на нарис і трохи довше над тим подумав. Книжка ця має на меті не лише легку лектуру, над якою переходиться зараз до читання другого роману, але головне і науку нашої бувальщини.
Тому я подаю під зіркою також пояснення того, про що в повісті оповідати не було місця.
Не бив я у повісті на ефект, не видумував фантастичних ситуацій, не дуже користувався тим, що називається licentia poética, а держався історичних фактів і вів оповідання спокійно. Оминав я також, шовіністичні струни. Вони лише оп'яняють читача і часом заводять на небажану дорогу, що веде до самодурства, як це сталося з історичними повістями Г. Сенкевича
Чи я добре виконав своє завдання, хай судять читачі.
*1 Licentia poética (лат.) — поетична вільність
Коломия, у квітні 1924.
АВТОР
Висипався хміль із міха і наробив ляхам лиха.
З народної думи
І
"МАЮ ШАБЛЮ В РУЦІ! ЩЕ НЕ ВИМЕРЛА КОЗАЦЬКА МАТИ!"
Був сірий ранок, та такий мрачний, що на довготу руки нічого не видно. Мряка клубиться та бовваніє. У ній бачиш маленькі, кругленькі кульочки, які постійно мішаються, обсідають усе, облипають одежу та промочують її до нитки.
Серед високої трави мандрує молодий безвусий парубок, одягнений як спудей Київської Могилянської академії. Поли довгого халата позатикав за шерстяний пояс. Така ж спудейська шапка на голові. На плечах несе на палиці клунок і мандрує навмання серед високої трави, що зупиняє його кроки та ще більше обмочує одежу" Чоботи теж розмокли та ще й подерлися, набрали в себе води, і за кожним ступнем нога ковзається в чоботі.
— Господи! Хіба ж я вже ніколи не доб'юсь до того Суботова? Прийдеться ось тут де-небудь околіти...
— Так говорив сам до себе уголбсм-рохи не крізь плач, бо дуже знемігся, мандруючи цілу ніч. До того почував такий голод, що аж його корчило. Перемок до живого тіла, а до того "ще й зіпрів з натуги. Зціпив зуби і йшов далі.
Аж відразу щось велике перед ним забовваніло, натрапив на ліс. Зразу прийшлось передиратися через корчі тернини та дикої рожі, а далі показалися серед мряки кремезні дерева. Корчів ставало щораз менше, а далі не було їх зовсім. І трава тут не була велика. Стало легше йти. І мряки не було вже такої,, бо роса чіплялася вершків дерева. Парубок став під розлогим дубом спочивати. Йому було веселіше. Обтирав мокрою полою піт з чола, змішаний з росою. Біля нього пробігла серна. Вона зразу дивилась на нього своїми гарними очима, начеб питалась: чого тобі тут треба, а далі потрусила.головою і поскакала в ліс.
— Нічого тут не вистою, треба чимчикувати далі, авжеж доб'юсь до якогось людського житла та дороги розпитаю. Десь воно мусить бути цьому лісові край... А кудою йти тепер? — трохи подумав, закинув палицю з клунком на плече і пішов, навмання...
Але його втома не вступилася, і він ледве волік утомленими ногами. Від часу до часу ставав знову і озиравсь навкруги. Аж ось поч в дим та печене м'ясо. Став носом нюшити на всі сторони, мов ловецька собака.
— Це, либонь, з того боку... ану ходімо...
Зараз нагадав різні балачки про розбійників, що по лісах живуть, про яких доволі наслухався ще дитиною, і тюс розбійників він дуже тоді лякався. Та тепер йому смішно стало з тих страхіть. У нього не було ні зломаного шага за душею, ні куска хліба, а на його одежину ніхто не полакомиться.
— Голий розбою не боїться... а там, звідкіля димом заносить, певне, знайду людину, якраз те, чого я шукаю...
Він зараз повеселішав, підбадьорився і пішов навпростець. Ще і пісеньку став стиха підспівувати.
Йдучи так, він побачив блиск багаття, прийшов ще ближче і побачив таке: під розлогим дубом горіло чимале багаття, над ним висів на трьох ціпках невеликий казанок. З другого боку за багаттям лежав якийсь чоловік, котрого не міг зразу добре бачити. Аж як >прийшов близько, помітив здоровенного козака-голоту. Козак лежав у сорочці чорній, як ніч, та ще розхристаній на волохатих грудях. Сперся рукою на сідло і покурював люльку. З руки зсунулась сорочка і показалась опалена м'язиста рука з кулаком, мов довбенька. Він був чорний на лиці, мов циган. Довгі вуса позакладав за вуха. Парубок прийшов, здавалось йому, непомітно і привітався.
— Здорові були, батькуі
— Здоров, юначе! — каже козак, повертаючись до нього лицем.— Чого так поволі йдеш, мов рак, давно жду, щоб побачити, що то за цяця по лісі блукає?