Він у Царгород вибирається, багатий купець... го-го! — каже Онацький.
Чорнота пішов зараз до міста. Купив двоє добрих коней, купив барило меду, а в циганів добув порошку на спання і всипав до барила. Позаносив ввечері те все до добре знайомого міщанина Василя Серпанки.
На другий день зайшов у шинок порахуватися. Онацький переказав йому, що ввечері хотів би з ним бачитись... Забіг потім до хлопців і сказав їм на втіху, що нині-за-втра побачать батька. Але треба буде зараз втікати. Тоді забрав від Серпанки барило і міщанський одяг, по дорозі купив ковбас і хліба і поніс усе на вартівню. Гайдуки дуже зраділи, побачивши знайомого гостя та ще не з порожніми руками. Чорнота став Тх частувати, а потім вийшов. Як вернувся, то гайдуки вже були готові. Вартовий при дверях в'язниці ледве стояв на ногах, вартовий у сінях вже хропів на землі. На стрічу Чорноті вибіг Онацький.
— Ще замкну на ключ двері від вартівні, а тоді підемо. Сталось це в мент, і тоді пішли в підземелля. Йшли
довгим коридором, ступаючи на пальцях. Чорнота держався за полу Онацького, бо нічого не бачив. Прийшли під двері камери. Вартовий лежав п'яний на землі. Онацький відтяг його набік, відчинив двері. В першу чергу Онацький заткав віконце соломою.
— Хто це? — питає Хмельницький.
Побачиш, як засвітимо.— Тепер Онацький засвітив свічку і дав Чорноті подержати.
Вставай, сотнику, мерщій і переодягнись в іншу одежу.
Чорнота поставив свічку у глечик і став помагати.
Хто ти, другий, будеш?
Потім пізнаєш, тепер ніколи балакати,— говорив стиха Чорнота.
Як Чорнота помагав Хмелеві переодягатись, Онацький зв'язував скоро віхті соломи і робив з них велику куклу, котру передягав в Хмельницького одежу. Надів штани, чоботи, жупана, шапку і перев'язав поясом, позакладав кайдани на руки і ноги, і припнув ланцюгом до стіни. Куклу поклав на соломі лицем до стіни і прикрив кобеня-ком. Лише чоботи було видно."
" — Тепер я вас виведу за ворота і тікайте в божий час... ! оста ну і цею куклою буду цілий тиждень манити і воловодити вартових і наглядачів, якби сюди заходили.
Вмить загасив Онацький світло, і Хмельницький не мав с.іромоги придивитися, хто є цей, другий. Онацький зняв з віконця солому і порозкидав по землі.
Вийшли всі три на випиньках, перейшли коридор. Онацький відчинив залізні двері і випхав їх на вулицю... Усі вартові спали мов неживі.
Йшли серед пітьми пустими вулицями до домика Хмельницького, не говорячи ні слова. Чорнота застукав у віконце — і зараз відчинились двері. Горпина ще не спала і вижидала. Зайшли навпомацки у кімнату, де жили хлопці. Тут світилося, а вікно було приткане. Няня стала обнімати Богдана за голову, хлопці припали до його руки.
— А дайте ж мені придивитися, хто мій спаситель, бо й досі не знаю, хто він.
Пізнавши Чорноту, він такий був зворушений, що не міг слова промовити. Обняв кріпко друга й цілував.
Вже другий раз завдячую тобі життям, мій друже!
Потому дякуватимеш, а тепер запоряди, що треба. Не гайся, бо нам в дорогу пора...
Няня стала знову накликати на панів пекельної кари.
— Ти, няню, давай нам вечеряти і мовчи, щоб челяді не розбудити. Ніхто не сміє знати, що я тут був.
Няня пішла в кухню...
От ще не вивелись приятелі та добрі люди в світі. Коли б не ти, Іване, я, певне, пропав би.
Не так-то дуже я, коли б не Онацький, то хіба би тебе силою відбив...
Хто це Онацький, чи той гайдук, що мене пильнував? Не розумію того.
Буде час довідатися. Мене бере нетерплячка, щоб чимшвидше звідсіля вибратися.
Чи Онацький втікає з нами?
Куди! Ти чув, як він говорив, що буде цілий тиждень вартових цею куклою воловодити, поки будеш в безпечному місці.
Бідний чоловік, його, певне, на кіл посадять...
За нього я не боюсь, хитрий, мов запорожець. Розкажу тобі все по дорозі. 1
Чорнота став розглядати Богдана. Богдан у свою чергу дививсь на Чорноту, і стали обидва сердечно сміятися із своїх купецьких одягів.
Тиміш нетерпеливився, бо хотів знати, яким способом батько визволився.
Тату, ти поїдеш, а ми нічого не будемо знати.
Ви теж їдете з нами і Степан. Повечеряємо і в дорогу.
Хлопці дуже зраділи.
А де ти заховав королівську грамоту? — питає Чорнота.
Я її зараз по вечері пошукаю і заберу з собою, вона нам в дорозі буде потрібна.
Горпина принесла вечерю і поставила на столі.
Що ти, Богдане, тепер загадуєш?
Будемо їздити по Низу, по козацьких паланках. На Україні небезпечно оставатися, а там пропаду, мов сіль на воді. Треба людей, підготовити до того, що має бути, та зібрати козацтво. Хлопців лишу поки що в якім-небудь козацькім хуторі. У мене там знайомих доволі.
А я лише вас відвезу в безпечне місце і вертаю сюди назад. Я купець-крамар, і мене не будуть чіпатися, та хоч козакові погано крамарювати, та для святої справи нічого не шкода.
Я ще й до Варшави виберусь. Мою кривду виложу перед сенатом і королем.
І нічого не виграєш... Начхать на всі сенати і суди, а нашого права доходити нам шаблею. Як мені бог поможе піймати Чаплінського живим, то, не питаючись тебе, прикажу з нього шкуру стягнути...
Я хочу найперш доходити свого права в мирній дорозі. Знаю, що король мене милує, а канцлер Оссо-линський теж.
Я не перечу, що вони тебе люблять, та не буде з того для тебе користі, бо вони супроти панської самоволі немічні. Король так називається. Він лише мальований, а на канцлера пани віддавна зубами скрегочуть. Король поки ще засів на своєму стільці, ерікся всіх своїх прав у користь магнатів. Не розумію, як може розумний чоловік у Польщі вірити в такі примари, як правда і справедливість? Нам треба згуртувати козацтво, підняти поспільство та прогнати панів-ляхів з єзуїтами та жидами геть за десяту межу.
Не знаю, брате, чи буде у нас сила устояти самим. Ти знаєш, скільки у нас вже було спроб, а все ми улягали силі і в щораз більшу кормигу попадали.
То злучимось з татарами, турками, москалями, з самим люципером, а ворогів проженемо.
Нащо ж нам лізти у незвісне, може, ще важкіше ярмо? Не краще нам приборкати панів-магнатів, віддати владу королеві і жити як у доброго батька. Тоді Польща стане сильна і ми з нею. Цілому світові будемо приказувати.