Олексієві не було тепер ніякої роботи. Ходив по городу, заходив до знайомих у гості, усьому приглядався. Бачив велику переміну від того часу, як тут ляхи панували. Як небо до землі не подібне. Колишнє пригноблення, в якому давніше чигиринці жили, непевність, що буде завтрашнього дня, сваволя урядовців і кварцяного війська геть пропали. Тепер свобода, певність себе, народ веселий працює на себе й багатіє, бо ні з ким було ділитися своєю працею. В серці радість, в очах веселість у кожного чигиринця. Старий Серпанка усьому лад дає, суди свої, козацькі, судять по правді. За тими судами українці все так побивались, не могли їх добути, а тепер мають. Онацький, отаман міліції, зорить пильно за порядком і публічною безпекою.
В городі нема духу ні жида, ні ляха, ні ксьондза... Сповнилася мрія кількох поколінь, душі замучених за свободу героїв радіють у раю, що Україна вільна... А того доконав великий гетьман — чигиринець.
Олексій з Катрусею вижидають, мов спасіння, повороту гетьмана. Без нього не може бути ні заручин урочистих, ні весілля, а їм так дуже пильно...
XI
ГЕТЬМАНСЬКІ СВАТИ
По Різдві 1648 року надлетіла у Чигирин радісна вістка, що гетьман вже недалеко, що в першу чергу навідається у свій Чигирин, а щойно потім поїде у Київ. Чигиринці раділи з того, що у гетьмана на першому місці Чигирин перед столицею держави.
Старий Серпанка нараджується зі старшинами города над тим, щоб свого гетьмана прийняти достойно, краще, чим столичний город це зробити може. Було зложено цілий порядок "повітання, тепер дожидали тої щасливої хвилі. Висилали гінців по околиці, щоби народ збирався по дорозі, кудою гетьман їхатиме, на врочисте привітання.
Таке саме діялося скрізь по Україні, кудою гетьман переїздив. Лише старі та немічні люди оставалися в хаті. Села та містечка опустіли, бо все спішило на призначене місце. По церквах гуділи дзвони...
Як посильні козаки звістили, що гетьман наближається до Чигирина, ударили у всі дзвони по чигиринських церквах. Народ переодягався по-святочному й спішив на місце, де поставлено великі ворота, прикрашені зеленою сосниною й хоругвами. Народ ставав по обох боках дороги. Матері держали на руках малі діти та пояснювали їм значення того великого свята.
Нарешті над'їхала гетьманська карета й задержалась при воротах, а тоді чигиринський благочинний виступив з урочистою промовою.
Зараз за ним підступив до карети сивоголовий Серпанка, держачи на срібному підносі хліб-сіль, і привітав достойного гостя дрижачим від зворушення голосом:
— Вітай нам, побіднику, спасителю України, наш дорогий пане гетьмане. Вітаємо тебе на твоїй батьківщині. Недавно ганялися за тобою наші і твої вороги, в тюрму замикали та ще й смертю погрожували. Тепер по них і сліду не стало, начеб вітер полову розвіяв. Ми, чигирин-ці, гордимося тим, що ти був тим могутнім вітром, тою бурею, що ворогів України розмела. Ти, ясновельможний пане гетьмане, наш чигиринський родич, кість від нашої кості, наша кров. Уся Україна радіє і тебе своїм месією величає. Привітають тебе величаво і в нашій золотоверхій столиці, та так щиро-сердечно, як ми у Чигирині тебе вітаємо, не привітають тебе ніде...
Старому задрижав голос, і не міг добути більше ні слова. Сльоза радості канула на святий хліб із старечих очей.
Гетьман був дуже зворушений, вийшов з карети, обняв Старого й собі теж просльозився, а опісля зняв з голови шапку, вклонився громаді й гукнув громовим голосом:
— Спасибі вам, дорогі земляки, за оказану мені честь і щирість. Не я того доконав, що сталось, а господь своєю десницею так запорядив, що Україна сьогодні вольна.
Дасть Бог, що заживемо щасливо й спокійно, доки знову не прийдеться обганятися від влізливих панів.
— Бодай пропали! — гукнув народ в один голос. Недалеко Серпанки стояв Олексій з Тимошем, а далі
Катруся з дівчатами, що вийшли на повітання. Вона вклонилася низенько й поцілувала гетьмана в руку.
— Здорова була, доню,— каже гетьман, цілуючи її у заквітчану голівку,— спасибі, дожидала мене, як бачу тебе, дівчиною і без мене не пішла під вінець. Та ось і Олексій. Добре, мої діти. Відгуляємо весілля, якого не бачив наш Чигирин. Здоров, Олексію! Бачу, що тут краще коло тебе ходили, як німецькі ескулапи.
Тепер сів гетьман знову в карету й, оточений юрбою народу, поїхав на чигиринський замок, недавню резиденцію свого ворога Конецпольського.
При гетьмані було мало старшин, бо всі, користаючи з того, роз'їхались по своїх домівках. По гетьманському наказу мали усі перед водосвяттям з'їхатись у Чигирині. Тоді вони будуть супроводжувати гетьмана у злотоверхий Київ, столицю України.
Гетьманові здавалось, що по приїзді у Чигирин він спочине часок по трудах. Здавалось... Та зараз найшлось стільки пильної роботи, що хіба за голову хапайсь.
Зараз нагадав собі гетьман, що треба стареньку няню Горпину навідати. Хоч як вона не любила гетьманші і через те й домівку його покинула, не міг він забути своїх дитячих літ, усього свого віку і любив та поважав свою стареньку няню, як і давніш.
На другий день по своїм приїзді зайшов до Берез.
Горпина недомагала. За той час дуже постарілась. її дуже боліло те, що не могла жити під одною кришею з ненависною гетьманшею, але не могла себе перемогти, і це її дуже гризло і віку вкорочувало.
Гетьман застав її в постелі. То вже не була колишня Горпина, що хоч пригорбилась і руки у неї дрижали, працювала невпинно і всьому давала лад.
Здорові були, моя няню люба! — привітався гетьман і став її по руках цілувати.
Здоров, Богданочку! — відповіла, обнімаючи його за голову.— Слава господові, що дозволив тебе ще раз на цьому світі побачити. Я дуже нетерпеливо тебе дожидала. Міркувала я, що вийду з людьми тебе повітати, побачити твою славу... та не довелось. Стареча неміч зломила мене доразу, не під силу мені з постелі самій підвестися. Ноги мої, мов задеревілі, годі на них стати, і голова крутиться, завертається... та мої молитви господь вислухав, на панів прийшла кара, а мій Богданко, моє любе серце, став великим на всю Україну.
У неї задрижав старечий голос, і вона захлипала на радощах.
Тепер, Горпино, коли я тут, я хочу тебе перевезти у мою домівку, щоб кожного дня дивитися на тебе та твого голосу слухати...