Козацьке військо не було вдоволене з такої угоди. Та воно .було таке карне й здисципліноване, що жоден козак не подумав навіть про те, щоб ставати проти волі гетьмана.
Не так було з черню. Вона збиралася в купи, відбувала збори і таки вирішила, щоб, не оглядаючись ні на що, здобути город на власну руку й там поживитись.
Зараз другого дня вранці побачили в городі, що до валів від заходу наближаються великі ватаги людей з драбинами й несуть пісок у мішках. Так, ідеться до наступу, це всі знали. В городі піднявся крик. Передавали собі з уст до уст, що Хмельницький городян зрадив, що мимо договорів хоче город здобути. Кинулися всі до зброї.
Тим часом чернь підійшла до валів, стала засипати рови мішками й дерлася на вали в кількох місцях. Городяни стали відбиватися й зараз післали посольство до гетьмана. Гетьман відповів посольству так:
— Це сталося проти моєї волі. Маєте гармати, то чому не відбиваєтесь?
Розпочалася густа стрілянина з валів, і чернь уступила з великими втратами. Щоб таке не повторилось, гетьман обставив вали правильним військом, котре не допускало черні до валів.
Затим пішло вибирання окупу й вивозу до табору. Гетьман видав городянам письмо, що ніхто не сміє під горлом Львова зачіпати. Для більшої безпеки вирядив гетьман кілька козацьких сотень у город зі своїм братом Захарієм Хмельницьким. Ті сотні мали так довго у городі пробувати, поки усе військо з околиці Львова не відійде.
Тепер становище города зовсім змінилось. Відчинено всі ворота і проходи. Міщани заходили у козацький табір, і почалась оживлена торгівля. Тільки жиди не мали відваги на таке пускатись, бо одного з них таки добре обдерли, добре, що з життям утік.
Міщанам треба було свободи й руху, бо городові загрожував голод і пошесті. Під час облоги не було де гребати померлих жидів. Трупи розкладались і затруювали повітря. Харчів не ставало. Убогі люди стали живитися падли-ною. Пошесть на людей і скот стала таки поширюватись.
Хмельницький відійшов з військом на Замостя. На прощання стріляли з гармат як у козацькому таборі, так і з городських башт і валів...
VIII у ЧИГИРИН
Корніенко лежав без пам'яті. Його доглядав старий січовий дід, знахар Овсій. Часто пересиджував при нім Тиміш, і гетьман щодня навідувався.
— Що зробимо з хворим? — питає діда.
Везти його, батьку, ще не можна, бо рана відновиться4 й кров з нього зійде. Хіба б на ношах, та що з ним робити на постоях? Найкраще б його полишити у городі в яких певних та щирих людей.
Добре ти вигадав, діду... Оставимо його у когось з наших православних міщан. Вони його, певно, приймуть, а там уже й за лікаря не буде важко.
Гетьманський наказ виконано зараз другого дня вранці. Корнієнка понесли під охороною козаків у город до Ставропігійського старшини Красовеького.
Красовський уважав Корнієнка за пропавшого. Аж розійшлася по городі вістка про шпига Хмельницького, котрий одурив і панів, і бернардинів і враз з іншими православними втік з кляштора. Про це довідався від тих, що разом з ним утекли, а тепер по замиренню вернулися.
Тепер принесли його у безтямі, важко раненого на ношах. Від діда Овсія довідався, що цьому козакові приключилось. Передав дід теж і листа від гетьмана, в котрім віддавав гетьман свого похресника під опіку Красовеького. Передав ще вузлик з дукатами на лікування.
Примістили недужого у найкращій кімнатці і поклали на пуховиках. Післали.ще й за лікарем-німцем. Овсій від нього не відходив. Лікар оглянув рану й не міг з дива вийти, як ті люди вміють рани-перев'язувати. Олексія обмили й перебрали у чисту білизну. Він начеб спав. Кілька разів розплющив очі й замикав їх знову. Був блідий, мов полотно. А тепер у свіжій білизні на білій подушці лише по його чорнім волоссю можна було пізнати, що тут лежить людина напівжива.
Лікар обіцяв частенько навідуватись. Тепер і Овсій відійшов, і Олексій зостався на ласці чужих йому людей. Та Красовські вважали його за свого й дуже ним піклувались. Ніколи не лишали його самого. Найбільше пересиджувала біля нього наймолодша дочка Красовеького — Настя. Вона його знала. Це ж був той самий молодий козак, що побував у них з паном гетьманом Хмельницьким, а потім переодягнений за бернардина, що їх зразу так дуже налякав.
Та зараз на другий день по тім Олексій очуняв. Уже було з полудня. Заходяче осіннє сонце своїми яркими проміннями освітлювало кімнатку й блистіло на образах. Біля постелі сиділа Настя з шитвом.
Олексій зітхнув і відкрив очі та став пригадувати. Проміння сонця освітлювало біляву голівку дівчини. Вона видалась Олексієві якимсь неземним явищем. Нагадав собі послідні хвилі в кляшторі кармелітів, поки не попав у памороку. Тоді мав враження, що вмирає. Що це? Хіба ж він уже на тому світі? Хотів піднятись, та Настя припала до нього й не дала.
— Тобі, козаче, не можна вставати,— каже лагідно й усміхнулась,— лікар не дозволив...
Та він і без цього не мав сили встати. Усе тіло було обезсилене, неподвижне. Заледве міг піднести руку.
— Хіба ж і на тому світі є лікарі? — прошептав... Настя всміхнулася, мов ангел, вона дуже зраділа, що
Олексій ожив.
А де ж я тепер?
Між добрими людьми, між приятелями...
Боже мій! Що зі мною, де козаки, де гетьман, може, я вже в Чигирині?
Усе тобі розкажу, тільки заспокойся. І говорити тобі не дозволено, пам'ятай! Незадовго лікар прийде...
— А мені здається, що ти ангел...
— Ні, козаче, я людина. Хіба мене не пізнаєш? Ти в мого батенька Красовського. Тепер по наказу гетьмана тебе принесли сюди на ношах... Ти підожди трішки, я мушу вдома сказати, що ти ожив...
Вона метнулася до батьків звістити їм радісну вістку...
Зараз прийшли Красовські обоє й старенька бабуся, мати Красовської. Вони вітали Олексія ясними поглядами. Він пізнав тепер усіх відразу і всміхнувся на привітання.
— Здоров, козаче! Слава Богу, що ти прийшов до пам'яті. Тепер тільки слухай, що лікар приказуватиме, а певно видужаєш...
Олексій хотів щось говорити, та Красовський поклав йому руку на губах.
Не можна, сину, тобі лише слухать можна, що другі говорять, а сам мовчи.
А коли ти любиш слухати, то ось попросимо бабусі,— каже Настя,— а вона тобі усяких гарних казок розказуватиме,— защебетала Настя, мов весела пташка на привітання сходячого сонця.