Тим часом я приголомшено й нажахано плюхнувся на її стілець. "Муассар і Вуассар!" — повторював я подумки, поки вона витинала одне з своїх диких па. "Круассар і Фруассар!" — поки вона довершувала друге.
— Муассар, Вуассар, Круассар і Наполеон Бонапарт Фруассар! — вигукнув я.— Та чи знаєш ти, стара гадюко,— як іще тебе назвати? — що це ж я — я — чуєш? — Тут я зарепетував на весь голос.— Це я-а-а! Це я — Наполеон Бонапарт Фруассар, і довічне прокляття на мою голову, коли я не оженився на своїй власній прапрабабусі!
Мадам Ежені Лаланд, quasi(3) Сімпсон, за першим чоловіком — Муассар, і справді доводилася мені прапрабабусею. Замолоду вона була неабияка вродливиця і навіть у вісімдесят два роки зберегла величавий стан, скульптурні обриси голови, чудові очі й грецький ніс дівочих своїх літ. Завдяки всьому цьому та ще перлистій пудрі, рум'янам, накладним косам, вставним зубам, турнюрові, а також мистецтву найкращих паризьких кравчинь, вона примудрялася зберігати аж ніяк не останнє місце поміж красунь un peu passees (4) французької столиці. В цьому відношенні її справді могли мати за майже рівню уславленій Нінон де Ланкло.
(1) Прекрасну Францію (фр.).
(2) Дурнувату Америку (фр.).
(3) Майже (фр.).
(4) Трохи злинялих (фр.).
Вона була дуже багата; овдовівши вдруге й цього разу без дітей, згадала про моє існування в Америці й, надумавши зробити мене своїм спадкоємцем, вирушила до Сполучених Штатів у товаристві далекої та надзвичайно вродливої родички свого другого чоловіка — мадам Стефані Лаланд.
В опері моя прапрабабуся завважила мій спрямований на неї погляд; роздивившись мене в лорнет, вона була вражена, добачивши певну родинну схожість. Зацікавившись цим і знаючи, що спадкоємець, якого вона розшукує, мешкає в цьому самому місті, вона спитала про мене у своїх супутців. Джентльмен, що її супроводжував, знав мене в обличчя й сказав їй, хто я. Такі відомості спонукали її поновити оглядини, а ті оглядини, своєю чергою, надали мені сміливості повестися вже змальованим безглуздим чином. Відповіла вона на мій уклін, до речі, тому, що подумала: чи не дізнався я якимсь чином, хто вона така? Коли я, ошуканий своєю короткозорістю й тим косметичним мистецтвом щодо віку й вроди незнайомої дами, так палко взявся розпитувати Толбота про неї, він, звісно, виснував, що я маю на оці її молодшу супутницю, і в цілковитій відповідності з правдою повідомив мене, що то "славетна вдова, мадам Лаланд".
Наступного ранку моя прапрабабуся здибала на вулиці Толбота, свого давнього паризького знайомця, і розмова, цілком природно, зайшла про мене. Мій приятель розповів про мою короткозорість, що була всім відома, хоч я про це й не здогадувався, тож моя добра стара родичка з великою прикрістю з'ясувала, що я зовсім не знав, хто вона, а просто робив із себе посміховисько, відкрито залицяючись у театрі до незнайомої бабусі. Надумавши провчити мене, вона склала з Толботом цілу змову. Він зумисне ховався від мене, аби не бути змушеним відрекомендувати мене їй. Мої розпити на вулицях про "чарівну вдову, мадам Лаланд" усі, зрозуміло, відносили до молодшої з двох дам; тепер легко пояснити й ту розмову з трьома джентльменами, яких я зустрів, вийшовши з Толботового готелю, а так само і їхнє посилання на Нінон де Ланкло. Я не мав нагоди побачити мадам Лаланд ізблизька, при денному світлі, а на її музичному soiree (1) я не зміг з'ясувати її вік через дурну свою відмову скористатися окулярами. Коли просили "мадам Лаланд" заспівати, це стосувалося до молодшої дами; вона ж і підійшла до рояля — а моя прапрабабуся, аби й далі тримати мене в омані, підвелася одночасно з нею і разом із нею пішла до великої вітальні. На той випадок, коли б я захотів провести її туди, вона збиралась порадити мені лишатися, де я був; але моя власна обачливість позбавила її цього клопоту. Арії, що так мене захопили й ще дужче переконали в молодості моєї коханої, виконувала мадам Стефані Лаланд. Лорнета мені подаровано як пікантного ключика до всієї містифікації — аби ефектніше допекти. А ще це дало їй привід вичитати мені за кокетування, і то ж те напучування так на мене подіяло. Не варто, либонь, пояснювати додатково, що скельця, якими користувалася старенька, вона замінила на пару інших, більш підходящих для мого віку. І вони й справді якнайкраще мені підійшли.
Священик, що нібито поєднав нас фатальним шлюбом, був ніякий не священик, а Толботів ліпший приятель. Зате він чудово правував кіньми й, змінивши свою сутану на візницького плаща, повіз "щасливе подружжя" геть із міста. Толбот сидів поруч нього. Тож обидва поганці були присутні при розв'язці: підглядаючи в прочинене вікно кімнатчини, вони тішилися denouement(2) моєї драми. Доведеться, либонь, викликати обох на дуель.
Я так-таки й не став чоловіком своєї прапрабабусі, що невимовно мене радує, але все ж я став чоловіком мадам Лаланд — мадам Стефані Лаланд, за яку мене посватала моя добра стара родичка, зробивши мене до того ж єдиним спадкоємцем по своїй смерті — якщо тільки вона коли-небудь помре. На завершення додам: я назавше покінчив з billets doux (3) й ніде не буваю без окулярів.
(1) Вечорі (фр.).
(2) Розв'язкою (фр)
(3) Любовними листами (фр.).