І
Пишемо цю повістину разом: я і Оксана Яновська. Кожне по-своєму. І хай нам Бог допоможе ні на йоту не одступитись од правди.
II
Я, Оксана Яновська, дама сімдесяти шести літ, пишу ці спогади для письменника — Анатолія Дімарова. Про те, що мій родовід іде через мого діда Кирила Яновського, про що я нікому ніколи не говорила, окрім дорогого Дімарова, бо вважаю, що тут немає ніякої заслуги, а просто так воно є для мене.
Моя душа вболіває за Гоголем, бо він мав дуже тяжке життя, яке йшло по родоводу та й дісталось мені непослабленим.
III
Жодні душі так не раняться, як душі дітей.
Й Оксана зі славетного роду Яновських повік пам'ятатиме, як вона, до останньої кістоньки обгризена голодом, несла в затиснутій щосили долоньці крихітку хліба, рятуючи її, оту крихітку, од свого завжди голодного ротика.
Несла мамі, яку на людях мусила називати тіткою. Не сміла й притулитись до неї.
IV
Мені в голову вкластись не може, як це трирічна дитина змогла не признаватись до матері.
Єдиної на білому світі рідної людини.
Була ще й бабуся. Яка завжди говорила до ладу та ще й у риму.
Схилялась над нею, малою, пригойдувала і примовляла:
— Козак гуляє, шинкарка носить, носить та й носить, — регоче ніч. "Не пийте, діти! — Вкраїна просить. — Не пийте, рідні, бо проп'єте Січ!" Пропили батька, матір, Вкраїну і душу свою українці, не зосталось ні в голові, ні в кишені, ані в ширінці.
На все життя запам'ятала цей невибагливий віршик— примовку.
А бабуся, опухла од голоду, померла в страшному тридцять третьому році.
V
Моя мама мусила рятувати становище.
Голод. Пухлі тіла. Трупи на вулицях. Людоїдство. Пограбування. Що робити, куди поткнутись? Безвихідь. Тоді мама підкинула мене в дитячий будинок.
VI
— Ти ж, доню, гляди, не зізнавайся, що я твоя мати. Затям назавжди: я тобі чужа тітка, яку ти ніколи не знала.
А воно оніміло дивилося, приголомшене щойно почутим. "Чому, матусю? Чому?" — ячали її оченята.
— Якщо хтось дізнається, що я твоя мати, мене тоді вб'ють. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?
На довгі-предовгі роки в серці, в маленькій душі, в дитячій свідомості закарбувалося: маму можуть убити. За те, що мама з дворянського роду Яновських. Маму вб'ють, якщо вона хоч словечком обмовиться, чия вона доня.
VII
— Ну й потайне ж дитинище! — дивувались дорослі. — Слова з нього не витягнеш!
А воно затято мовчало. Воно боялося зрадити маму хоч отакуньким словечком.
І щоранку, після сніданку нужденного, несла мамі половину денної пайки хліба.
Затискала щосили в долоньці, рятуючи її, оту половинку, од свого завжди голодного ротика.
Та якби ж тільки од свого!
Коли її завели першого разу до їдальні, вщерть голодними дітьми натовченої... Коли посадили-утиснули поміж такими, як вона, однолітками... Коли в тарілку налили каламутну рідину з єдиною картоплиною, та й то синьою, а поруч поклали хліба окрайчик ("Це тобі на весь день!")... Вона не встигла й ложку опустити в тарілку, як з-за плеча появилася бруднюща рука і згребла той кусник хліба...
Оглянулась, зненацька застукана: здоровенна дівуля наминала її хліб... Її хліб, її!.. Ще й глузливо дивилась на неї.
Довкруж захіхікали.
І другого дня та ж ручища брудна вихопила її пайку з-під самого носа.
Всю ніч проплакала, тихцем витираючи сльози.
А вранці, коли ота рука з'явилася знову, Оксана ухопила її і щосили вчепилася в брудний палець зубами.
І як її не била дівуля, як не товкла по голові кулаком — не одпускала.
Гризла і гризла — до кістки.
Розціпила зуби лише тоді, коли вихователька, прибігши на лемент, затисла щосили їй носа.
Після того випадку ніхто не насмілювався ухопить її пайку.
VIII
В чотирнадцять літ я закохалася в Гоголя.
Безоглядно. Безтямно.
Після того як випадково дізналась, що Микола Васильович Гоголь — мій родич.
Або точніше — я його родичка.
А я ж перед тим, як дізналася, зачитувалась його "Вечорами". Ні вдень ні вночі не розставалася з книжкою. Впивалася кожним рядочком. Марила нею наяву і уві сні. І моя матуся, яку я нарешті здобула право називати своєю мамою... Ох, як важко мені спершу давалось це слово!.. Доки я звикла до нього... Моя рідна матуся, за яку я вже не боялася, що її можуть убити... Матуся моя якось сказала:
— А ти знаєш, Оксано, Гоголь — наш родич.
Мене так і стріпонуло:
— Гоголь?
— Так, Гоголь. Микола Васильович. Ми теж із роду Яновських... Тільки нікому про це ні слова!
— Чому, мамо, чому?
— Бо тоді взнають, що ти з дворянського роду. І всі дороги перед тобою будуть перекриті... Ти ж не хочеш, щоб тебе вигнали зі школи?.. А мене вигнали. Коли дізналися, що я дворянка, та ще й уроджена... А я ж була непоганою вчителькою. І мене любили діти... А тепер от замість книжок — ганчірка і віник... Віник і ганчірка... Ти ж не хочеш проміняти Гоголя, — кивнула головою на книжку, що її я мимохіть притисла до грудей, — на ганчірку і віник?
IX
А поки що їй усього лиш неповні чотири. І рано-вранці, ще й сонце не думає сходити, мама підводить її до широчезного двору. 1 легенько штовхає у спину:
— Іди, і хай тебе Господь береже. І не оглядайся на мене. Ти не знаєш мене, я тобі чужа тьотя.
Як же їй було важко йти! Живіт, мертвою водою налитий, важкенний, як гиря пудова. А ноги як сірничини — от-от обламаються. Стане однією ногою й погойдується: другу боїться од землі одірвати.
А двір неосяжний: іти по ньому та йти до отого будинку великого, який іще спить.
— Ти, дитино, чия?
Дядько. Де він і взявся. Страшний, бородатий, ще й ніс закарлючкою. Як у баби-яги. Навис над нею чорною тінню, ось-ось ухопить і з'їсть. У них у селі кількох дітей уже з'їли.
Шарпонулась, оглянулась, шукаючи маму. Мами не було. Маму теж, мабуть, з'їли.
— Так чия ти?
— Нічия, — писнула мишею. Як її мама навчила.
— Давай сюди руку, нічия!
— А ви мене не з'їсте?
— Ні, ми тут дітей не їмо.
Та й повів до отого будинку ще сонного. А завівши, сказав якійсь тьоті, що тримала ганчірку й відро:
— Ось іще одна — нічия. Забирайте.
Так її Нічиєю й записали. Вже інші тьоті. Які все допитувались, чи вона каже правду. Що в неї тата-мами немає. Так і записали: Оксана Нічия. До реєстру будинку дитячого, що приймав безпритульних дітей.