У дверях своєї канцелярії станула сестра Вальпурга з яструбиним обличчям, в проміннях білого чіпчика; на ній були широкі білі штани, зв'язані щільно нижче кісток, рясна блуза, оперізана ремінцем, і жовтий воскований фартух. Вона пускала нагих жінок по черзі, садовила на лавці перед собою і чесала їх великим кістяним гребенем. Обіч стояла мідниця з водою, там вона струшувала нечисть, а видерті жмутки волосся кидала в отверту піч, де з шипотом згоряли.
Очередь була довга. Дітвори досить, що її треба було стригти. Люди томилися, бо мали місця саме стільки, щоби ноги оперти. Декотрі звернулися до стіни, в сторону церкви, і молилися Богу, бо то рокова днина — другі терли закачанілі рамена і груди або давали ляпанця дітям, що тяжко надоїдали у стужі.
Стара Скрипничка, як срібний полин сива, кріпка і чиста, держалася прямо поміж отсим знівеченим народом. Сиділа на лавці, звернена стрункими плечима до німчихи, придержуючи якийсь рубець на грудях, і своєю спокійно піднесеною головою, освіченою мудрими очима, приневолювала до здержаності і шаноби. Тамта поволі, не без здивування, розплітала холодне в дотику, видко, все ще плекане волосся, то Скрипничка миттю відчула настрій, і лице її осіяла кокетлива меланхолія. Осміхнулася молодо у ті дими, іскрами притрушені, і злегенька тремтячи у собі від душевного підйому, перебирала повісма волосся, як коли б струни гарфи, а тоді й заспівала:
— Розплітайтеся, ко-си, Мали-сте гаразд доси...
— Тепер вже не будете! — бурхливо підхопили молоді молодиці, що, коротко побувши з чоловіками, пустили їх від себе на поневірку, на смерть по кавказьких рудокопах, по Албаніях, карпатських западнях, італійських нетрах страховинних... Колишучи головами від нестерпних споминів, від пристрасних згадок, небожата закривали долонями щоки, по яких плили сльози й темна жага.
— Не брат мій косу розплі-тав.
Де він тоті запліточки подівав...
Чи на менші сестри подавав?
Чи на тихий Дунай поки-дав...
За співом час біжить, хто більше неспокійний, томиться, докоряє сам собі:
— Христіянин, як народиться, то якесь лице має, а тут гей безроги! Дома Ністер, кожне приємно заховується, а тут мами, діти, баби, всі голі а голі, чисті від рубця до рубця, гей ті хлопи, що стають до бранки...
Маслюччина Марія, нага і гладка, як біла береза, в однім тільки ґердані на гнучкій шиї, несла свої розкішні коси в обох руках.
— Вуйно,— сказала з осміхом до жінки обіч,— чую, сестра хвалить людей, що голови чисті,— пустіть мене опередь себе, може, дасть хустину біленьку?
Жінки зглядалися заздро на її веселу вроду, на волосся, мов розтоплений янтар переснуте крізь пальці, але хвалили і трохи жалували навіть:
— Кілько то таких кіс, як отеє Маріїна, пішло під ножиці, як сестра полакомиться? Коси у світ по панах, дівці ж біла хусточка і гайда на всі вітри, обстрижену!
Скінчила німчиха навісну роботу, нарід грянув у тепло. Купальня загомоніла ляском босих ніг, діточим пискотом і журчанням гарячих струй, що потекли з кранів на долівку. Від землі плив ще холод, то жінки посідали на лавах, підопхавши ноги під себе, як ті равлики, облуплені з черепочків. Діти й собі попри них: оповідали одно одному, хоч зуб на зуб не попадав, що саме тут у церкві перед царськими ворітьми німецька ялинка, уся в чічках та сухо— золоті стоїть...
Не вспіли натішитися розлогим місцем, надбігла сестра; зі шпитальної канцелярії їй телефонували, що на сотім бараці тиф. Блискаючи настовбурченими зубами, нона, як той Бровко гусей, стала заганяти нарід у сусідню комору. По невловимім страху й наглій втомі чулося там близькість роз'яреного до грані залізного велетня.
Замкнула двері на ключ, щоби не заманулося кому втекти, і, вертнувши худим станом, повіялася з подругами здоганяти чужинецьке богослуження.
Холод відразу ущух: стало добре тепло, не загодя ж так гаряче, що люди посхоплювалися з місць, готові бігти, але не було куди. Баба Хима зі своєю задишкою не могла собі найти місця, вона крутилася в колісце й чіпала закарлюченими пальцями стін. За дверима чути ще було голос німчихи, то баба Хима боязко поволоклася туди й заплакала у щілку:
— Ой, спека ж то, спека, сестричко! Здоровля йде марно, голова збавляється. Молодим то виграшки, але нам, сироти, старим?
Тамта не розуміла, але здогадалася і відповіла з-чеська:
— Нічого, нічого, за се ви біленькі!
Жвякнула дверми і пішла геть.
А час тече: люди так в'януть, аж очі більмом заходять під тої жари непосильної. Принишкло все, на ногах стояти не годно. Діти то зразу кричали, як коли б їм хто блекоту завдав, а потім уже сиділи цілком каламутні. Попадали то тут, то там на лави, а то й на долівку, як та риба строєна, що викотиться на берег.
— Уляно?
— А що?
— Відай я вже відси жива не вийду.
— Набилюєш будь-що.
— О Сусе, Уляно! Води!
У двері стали міцно добуватися жіночі п'ястуки. Який десяток баб, перехилених над великим зімлілим тілом, кричав порятунку. Між іншими припала до дверей Бондариха з дитиною в судорогах, маленькому котилася з ротика піна, тільцем струшувало гостро...
Не отворив ніхто. Зате удушливий пар приплив новою струєю, здавив горло, мов у петлі, і кидав людей долів, як той град хліби, що спіли уже під Божу косу. Цить...
Крізь пустарі людської душі, ямами зволочені, крізь руїну й огонь сердечних утрат повіяв тепер Божий легіт, заспокоєний з небес:
— Нагнівалисьмо Бога без міри, люди!
— Ваша правда, Семенишко! Кілько то ми не викликали, кілько добра не прогайнували марно! Цілу божу днину перебудем за чим не треба... Господи, милостив будь мені грішній, душі моїй...
Била груди жменею, навколішках; розплетені чорні шнури волосся зсунулися з-позаду голови, почерез чоло й упали на каяття отеє, як заслона.
Друга, дрібна як хрущик, у тяготі, оповідала пошепки, від зусилля:
— То йшло дев'ять сіл через Карпати, і сторонська жінка покинула у мене пряжу. Незагодя вертає: віддайте, дядино, мою працю! А я забожилася: не виділа я, жінко, від тебе нічого! Через місяць погнали і мене...
Постулювали люди руки як до Отченашу, голоси бриніли чимраз далі уст, ясними ритмами, в яких чимраз менше було землі, кривди і образи.