— Чи добре тобі? — чи сказала, чи засичала Марта-гадина.
— Але ж задихаюся! — пролепотів я.
— Оце і є плотське задоволення, — засміялася Мартина голова, — у тих, що ганяються за блудницями.
— Але ж я ніколи не ганявся за блудницями та й ніколи нічого із жінками не мав, — вичавив я із себе.
— Оце і є твій гріх, — прошипіла Марта. — Дав тобі Бог оце? — Вона поторсала моє набубнявіле вудо. — Чому марно всихає? Чому вбиваєш своє насіння лихою волею своєю, а не єднаєш його за призначенням з насінням жіночим?
— Бо моє призначення ростити духовні плоди, — сказав я.
— А я тебе примушу зростити плід земний, — прошипіла Марта. — Ввійди в мене!
— Згинь, пропади, маро! — закричав я. — Старий я уже для земних плодів, змертвілий!
— Коли б був змертвілий, не ганявся б за мною і не ба жав би мене, а так ти не мертвий. І оце в тебе не мертве. — Вона знову поторсала моє вудо.
— Не творитиму блуду! — мовив героїчно я.
— Ти вже його твориш, твориш, хіба не відчуваєш?
І я відчув, як у мене впилося зміїне жало. Пекучий вогонь охопив тіло, і почав згоряти я в ньому разом із деревом, до якого був прив'язаний. Вогненні язики охопили мене й пожирали, і закричав я дико, а відтак і прокинувся.
І тут побачив Созонта, який бив палицею по землі.
— Що таке сталося, брате? — крикнув я перелякано.
— Вже нічого, — мовив Созонт і підняв із землі палицею мертву й підвислу змію. — Добре, що не зміг заснути і знову сів за писання. Ще мить, і мав би ти, брате, біду! Вона виповзла на тебе!..
Павло теж прокинувся й перелякано дивився.
— Це вона приходила по мене, — сказав самими вустами.
— Не бери дурного до голови, — мовив Созонт. — Коли б прийшла по тебе, то не помилилася б. І запам'ятай, брате, марновірство — це також гріх.
Созонт поколихував палицею, намотуючи на неї мертву гадюку. Але вона зірвалась і впала в траву.
— Самі випадковості, — буркнув. — Уломні та почварні також сплять на землі і не бояться змій, отже, їх тут не повинно бути.
— Змії в болотах — звичайна річ, — сказав я, цокотячи зубами від пережитого.
— Тоді я теж марновірний, хай простить мені Бог. "Марнота сама — кожна людина жива" — здається, так співав Давид.
У цю мить загорлав півень, кличучи усіх на трапезу. Звук увіч виходив звідтіля, де була загорожа, стовп й хижа Микити.
— Святий Микита кличе нас підкріпити свою плоть, — сказав із усмішкою Созонт. — В мене кишки розриваються.
— Я не піду, — пріло сказав Павло. — Не хочеться мені їсти.
— Тоді віддаси подане тобі нам, — сказав Созонт. — А як у тебе, брате Михайле!
Зуби в мене вже не цокотіли, але їсти я так само не хотів, так Созонту й сказав.
— Тоді я залюбки з'їм і твою частину, — мовив Созонт. — Рушили!
Ми пішли на стежку, вже цілком заповнену уломними й почварними. Останнім стояв кривоносий чоловічок із грубою палицею.
— Чи водяться тут, на острові, змії? — спитав у нього Созонт.
— Змії? — перепитав чоловічок, був він уломний, але не почварний. — Ні, не бачив. А ти бачив? — спитав з інтересом.
— Ми тут люди нові, спимо на землі, ото я й запитався, — сказав преспокійно Созонт.
— У болоті змії є, — сказав поважно чоловічок. — Але святий Микита їх сюди своїми молитвами не пускає. Хіба б яка повзла до святого на зцілення.
— Святий зцілює змій? — спитав Созонт.
— Святий усе може, — згукнув чоловічок і шморкнув носом.
— Кажу тобі, брате, — прошепотів Павло, коли чоловічок відвернувся. — Її послано по мене…
— Послано ким?
— Хіба я знаю, — шепнув Павло. — Нічого тут не знаю, нічого не розумію, але жах усі вуди сковує, брате!
— Кріпись, — стиснув йому руку біля ліктя Созонт. — Жах тебе сковує, бо собі накликав його. Мене ж чи Михайла не сковує.
— Бо ви з цього острова вийдете, а я ні.
— Чи можна вгадати долю свою, брате Павле? — сумно спитав Созонт. — Коли б загаявся на мить, не ти, а брат Михайло був би мертвий. Тож у миті наше життя, у миті — і смерть.
Созонт і тут виявився мудріший за нас: від їжі ми відмовилися і ніби згодилися віддати свої частки йому як найдужчому, але, діставши харчу у горнятка, і я, і Павло поживу виковтали так само спрагло, як свою Созонт, чи як чинили те, повсідавшись навкіл, уломні й почварні. Голоду юшка нам не прискромила, але принаймні заспокоїла нас. Коли ж по вернулися на місце, чекала тут ще одна несподіванка: убита змія зникла.
— Мабуть, не добив її, — мовив Павло.
— Самі випадковості, — буркнув Созонт. — Коли вже я б'ю, то б'ю належно. Що ти на це, брате Михайле?
Я мовчав. І тут ми побачили, що стежкою повільно й урочисто йдуть Микитині учні, цього разу була з ними й Марта, яка так неподобно мені наснилася, і я відчув, що барва кинулася мені на щоки; до речі, сну я співподорожанам не розказав.
Микитині учні підійшли й мовчки порозсідалися на траві.
— Ми взяли цього разу й Марту, — сказав Антоній, — бо вона духовна наречена святого і житіє його знає не згірш нас. Чи закінчив, брате, свою роботу?
— Закінчив, — сказав Созонт, — хоч, може, й поспіхом. Через це все, що зауважите, буде неухильно виправлене й переписане.
— Тоді читай, а ми послухаємо, — запропонував Антоній. У цей час затріщало галуззя й зашелестіли кущі — з них почали вигулькувати уломні та почварні. Ставали, як і вчора, довкола нас колом й мовчки дивилися.
— Ліпше, коли читатимеш ти, брате Антонію, — мовив Созонт. — Поглянь, чи розбірлива моя рука. — Созонт простяг йому зшитка.
Але Антоній не рухнувся.
— Не маємо підстав тобі не довіряти, — рівно повів. — Читай ти! Але читай повільно, розбірливо, із зупинками, щоб тебе почули всі.
Уломні та почварні стояли довкола колом, повитягавши з увагою голови. Диякон читав, як у церкві, чітко, роздільно і спокійно. Все було записано точнісінько так, як перед цим переповідалося, і я ще раз подивувався великій пам'яті Созонта. Й сам мав немалу пам'ять, але він віддавав розповіді слово в слово, без найменшого відхилення, принаймні так мені здалося. Микитині учні слухали з глибочезною увагою, тільки Марта видавалася цілком байдужою, на Созонта не дивилася, а поглядала вряди-годи на Симеона. Той на її позири не відповідав, бо весь віддався слуханню: мені здалося, що саме до Симеона ця дівчина не байдужа. Здається, помітила, що я за нею стежу, бо обпекла мене позиром зовсім так само, як уві сні, але відразу ж відвернулася й почала розглядати поблизьке дерево. Я зирнув туди й побачив: скаче по гілках вивірка.