— А чо-ого-о во-они не дають мені сво-оїй жінці дюдьку вставлять? — плаксиво спитав Мусій. — Чо-ого-о?
— Такий тут звичай, Мусію: не живуть парами, сам знаєш.
— Знаю! Я ж тихенько-о і вно-очі, о-от!
— Вони на тебе око поклали і нюшать, Мусію, — побережись! Щось хотів нам сказати?
— Еге ж! Вно-очі не спіть, а до-о сто-овпа йдіть. Що-ось, ги-ги, по-обачите, о-от!
— Що ж ми побачимо?
— Що-ось тіресне, ги-ги! По-обіг я! О-от!
— Побережись, Мусію, — ще раз попередив Созонт. Але Мусія біля нас уже не було — розчинивсь у темряві. Ми повлягалися.
— Чи правда те, що сказав Мусій? — спитав Павло. — Вони все так гарно й розумно вияснюють. Чи не кривомисельний цей Мусій?
— Мусій — дитина розумом, — сказав повільно Созонт. — А з дитячих вуст промовляє істина, сказано-бо у Псалтирі: "Із уст дітей учинив ти хвалу". А ще Ісус мовив: "На сидінні Мойсеевім усілися книжники та фарисеї. Так усе, що вони скажуть вам, — робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони — та не роблять того! Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити… Усі ж учинки вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють… А ви вчителями не звіться, бо один нам наставник — Христос".[17] Чи писав ти, брате Михайле, ці слова у своєму Пересопницькому Євангелії?
— Писав, — відповів я, — і не раз осмислював їхню силу.
— Сила Христових слів незаперечна, — сказав Павло. — Але дії тих людей можна збагнути і з іншого боку. Світ лихий вони покинули і творять молитви Господу, як мало хто. Віддали себе убозтву та повстримності і вивели себе заради Бога із життя, умертвлюючи тіло своє. І не янголи вони, а люди. Є в них гріхи, а може, й переступи, але вони убогим та беззлобним життям своїм спокутують його. В чомусь, може, й лукавлять, бо сказав Єремія: "Лукаве серце людське", а "ми всі діти одного чоловіка".[18]
— Око Прірви подивилося на тебе, Павле, — сумно сказав Созонт. — Ось тобі Псалтир. "Визволь мене від людини лукавої та кривди". — "Визволь душу мою від губи неправдивої". — "Не дай прихилитися серцеві моєму до слів лукавих". Решту хай тобі скаже наш євангеліста Михайло. Скажи, брате!
І я сказав:
— "Визволи нас од лукавого". — "Рід лукавий та перелюбний шукає собі ознаки, та ознаки йому не дадуть". — "До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам'янистому ґрунті — це той, хто слухає слова і з радістю зараз приймає його, але кореня в тому нема, тому він непостійний".[19]
— Два поняття, брате Павле, змішуються: лукаве в людині і лукавий.
— Вважаєш, це і є Око Прірви, брате Созонте? — спитав я.
— Це один із його позирів у людську душу, — сказав Созонт. — Хай береже нас од того Господь!
— Амінь! — сказали ми з Павлом.
Созонтова проповідь освіжила й освітила наші розуми, і ми позасинали, нічого не домовляючись на цю ніч, ніби забули сказане нам карликом Мусієм.
І приснилося мені, що сиджу за столом над аркушем пергамену, а на столі розкладено лінійки, пензлики різної грубизни і пуздерка з усілякими фарбами, і малюю я Око Прірви — прозористу кулю із лискучим, білястим тілом та криницею зорка у ньому. І в тій кулі намалював я два соснові дерева, власне, стовбури і Микиту Стовпника на них, у якого замість рук кажанячі крила, і рветься він злетіти, тоді як ноги його прив'язані до стовпів шнурами. І намалював я в Оці тому Кузьму, якого поїдає небачений звір-змій, і болотяного вовка із очима, що палають двома вогнищами, а в пащі його розверстій застряг карлик Мусій, розпачливо схопившись за вовчі зуби й видираючись із пащі. Намалював я десятки уломних та почварних, котрі танцюють, обійнявшись із такими ж жінками, а серед них вродливицю із бичем і з горошиною в утробі, з якої буйно в'ються стебла, складаючись в образ дитини. Намалював я довкола неї шестеро юнаків, сплетених руками, намалював хробака із діамантом на голові, що розсипав сяйво, і намалював ще одного юнака, який несе на плечах дебелого воїна, намалював матір Микитину Катерину, що завмерла в пієті, звівши руки, із кровоточними слізьми на щоках, та жінку із змією в череві. Намалював Олену Пулявську як нову Єву, котра тримала в руці не яблуко, а пророслу горошину, і горошина та мала обличчя Микити. І обвів їх усіх довгим тілом змія, а замість голови у змія з'явив людського черепа. І все те в прозорому тілі Ока ворушилося, здригалося, рухалося, ніби не малюнок це був, а жива картина. Чогось іще бракувало у ній, і я намалював Павла у той час, коли його тіпала падуча його хвороба, і вона ним справді затіпала. Тоді намалював приліпленого до круглого бока Ока Созонта-диякона із ножем у піднесеній руці, а коли це вчинив, Созонт почав бити й різати ножем блідаву стінку Ока, і з місць ударів та прорізів почала сочитися кров, а то й литися потоком. І збиралася та кров на дні Ока у кругле озеро, і в тому озері я намалював другу зіницю, в якій застрягла скабка, схожа на татарську шаблю. Зрештою, зробив Око головою до юначого тіла, вдягненого у полотняну хламиду і взутого в личаки з онучами, обкрученими липовим ликом.
Довго розглядав цю чудну картину і раптом збагнув, що одного із дійовців цього видива не зобразив, і дійовець той, звісна річ, був я сам. Зрештою, черв'як із діамантом на голові — чи ж не я?
Мене хтось торсав. Розплющив очі, наді мною схилився Созонт-диякон.
— Брате Михайле, прокинься, — зашепотів він. — Уже пора!
— Пора до чого? — спитав.
— Подивитися, про що вістив карлик Мусій. Я зачумлено сів.
— Павла будитимемо? — спитав.
— Ні, він зморений, хай поспить.
— Чи ж треба нам те дивитися, брате Созонте?
— Треба, — твердо мовив Созонт. — Для того ми сюди й прийшли.
— А може, ліпше, — прошепотів я, — залишити їх у спокої? "Є Бог — суддя на землі".[20] І в Еклезіасті сказано: "Судитиме Бог справедливого і несправедливого". І в Матвія: "Не судіть, щоб і вас не судили"?
— Не для суду ми сюди прийшли, брате Михайле, — прошепотів Созонт, — а тому, як сказано в того-таки Матвія, і Христова це наука: "Допусти це тепер, то так годиться нам виповнити всю правду". І там-таки: "Блаженні голодні та спрагнені правди". Немає, брате, — він говорив це свистячим шепотом, — нічого випадкового у світі. Коли Бог нас сюди привів, виповнимо його волю.