— Тоді й ми тобі нічого поганого не зробимо, — сказав Созонт, — сідай біля нас.
Карлик опустився на коліна й сів на власні п'яти. Обдивився нас великими витрішкуватими очима.
— Чи посмакувала тобі сьогоднішня трапеза? — спитав Созонт.
— О-о! Сьо-о-днішня вечеря була смашна, — сказав карлик, і його обличчя засвітилося. — Сьо-о-одні у юшці було-о пшо-о-оно!
— Це пшоно принесли ми, — мовив Павло.
— Знаю! Ми любимо-о, ко-о-ли хто-ось прихо-одить, от! — сказав карлик. — То-оді в нас вечеря смашна.
— Давно тут живеш?
— О-о, давно-о! Живу і хліб жую, ги-ги! — карлик показав зігнилі зуби.
— А скільки тобі літ? — спитав я.
— О-о, не знаю! Багато-о! Я вже старий! Такий старий, як ви! Чо-ого-о б вам сюди, таким старим, йти?
— А чого ти сюди прийшов?
— О-о, прийшо-ов! — сказав карлик. — Тут мені до-обре! їсти дають. Не тра про-осити хліба! А ви теж не хо-очете про-осить хліба?
— Ми хочемо вилікуватися, — сказав Павло.
— Е, дарма прийшли! О-от кілько-о нас, а святий Микита ні одно-ого-о не вилікував. Каже, що-о вилікує, ко-оли по-омремо, ги-ги!
— Це сам Микита сказав? — спитав Созонт.
— Нє, Микита в буді сидить. Це сказали ті, що-о ко-оло-о ньо-го.
— А часто сюди люди приходять?
— Нє, не часто-о! Сюди важко-о йти! От! Але, хто-о прихо-одить, не завше відхо-одить. От!
— А що з ними робиться? — спитав Созонт.
— О-о, святий Микита їм по-омага…
— Як же він їм допомагає? — спитав Павло.
— А так, за хвіст та в то-орбину, от! — Карлик схопив себе за горло. — Клюк-клюк — і нема, ги-ги! А тоді в О-око-о — бух і бульть, — і він заклекотів, ніби горло водою полоскав.
— Вбиває й топить? — зчудовано спитав Павло.
— Нє, не вбива… По-омага… О!
— Але ти сам сказав. — Созонт узявся за горло. — Клюк-клюк!
— Еге ж, ги-ги! Але Микита ніко-ого не вбива. Микита у буді сидить.
— То це ті, що біля нього?
Але карлик не встиг відповісти. Його очі раптом розширилися, і він притьма кинувся навтьоки, а за мить сховавсь у кущах. Ми глянули у бік стежки й побачили, що по ній простують учні Микити, всі шість: Антоній, Теодорит, Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій. Звернули зі стежки до нас і повсідалися хто де на землі.
— Що вам наговорив цей карлик? — спитав спокійно Антоній.
— Нічого особливого. Що сьогодні вечеря була смачна, завдяки нашому пшону.
— Ми нічого не сіємо й не збираємо, окрім дикого зілля, — сказав Теодорит, світячи мертвими очима. — Тож годуємо й годуємося тим, що дістаємо від людей як милостиню. Ні золота в нас, ні грошових запасів, бо гроші на ялмужну йдуть на харч, який часом треба й докупити.
— Таж звісно, — сказав Созонт.
— Нікого сюди не кличемо й не тягаємо силою, нікого не затримуємо. Люди до нас за своєю волею приходять і так само відходять, і ми з ними ділимося по-християнському. Що сказав ще карлик?
— Сказав, що святий Микита, — мовив Созонт, — не уздоровив жодного уломного та потворного.
— Мовив правду, — голос у Теодорита був розважно-повільний. — Святий Микита живе не для світу, чому ж має уздоровлювати людей для життя у світі? Лікує рани й вади душевні, власне, духовні, а не тілесні. Тілесні — уломність, почварство, слабкоум'я, як і здоров'я, силу, — дає людині Господь, і не належить нам у його волю втручатися. Духовне ж людина здобуває собі сама, і тут святий Микита допомогти може й хоче. Але людина має прийти до нього з вірою, я це вам уже говорив.
— Сказав карлик, — мовив Созонт, — що не всі люди, які сюди приходять, звідсіля відходять. Є такі, що їх пожирає Око Прірви. Чи вони тут вмирають чи їх убивають.?
– І це правда, — сказав розважно Теодорит. — На ваших очах Око Прірви пожерло Кузьму, которий богохульствував і ярісно не виявляв віри в святого, і не я його вбив. Буває, що тут люди вмирають, як і в цілому світі, не перемігши тілесних болячок. Убиваємо ж тільки тих, хто цього просить, — так, до речі, загинув на очах у брата Михайла розбійник. Потверди, брате Михайле, що розбійник прохав у святого смерті.
— Так було, — мовив я.
— Чинимо це завжди на очах людських, щоб мати без сумнівних свідків, ніколи не ховано і не через свою озлобу чи несприйняття. Окрім того, ніколи не вбиваємо зі своєї волі; тільки тоді, коли святий пророчо підтвердить, що приречений дійшов кінця життя. Тобто звільняємо людину від зайвих мук. Що було б, коли б розбійника забрали селяни, самі знаєте.
Він казав правду: злодія нещадно б мучили, а тоді забили б.
— Як розбійник вивідав стежку через болото й Око Прірви? — запитав Созонт.
— Стежку місцеві люди знають, з них і провідники для паломників. Ти, брате Созонте, сам провів селян до Ока Прірви й бачив, що вони пішли без нашої помочі. Цей же злодій у нас бував. Хотів забрати наше золото й гроші, яких ми ніколи не мали, принаймні золота чи коштовностей. Перерив цілого острова, навіть до святого лазив, але впав із драбини і зламав ногу. Тоді й відійшов зі своїми людьми.
— Чому ж його не пожерло Око Прірви? — спитав Павло.
— Ми Окові Прірви давати наказів не сміємо, а людей попереджаємо, як попереджали вас і Кузьму. В його волі брати людину чи не брати.
— Око Прірви, очевидно, не взяло його тому, — сказав Симеон, вищий за інших юнак, — щоб він прийшов сюди на покаяння й поніс тут кару. Так воно й сталося.
— Ми не бажаємо кривомисля і перекручень, — сказав Антоній. — Через це свої сумніви й думки нам відкривайте — ми відкриті перед вами.
— Чи було таке, щоб хтось із прибульців був затриманий не зі своєї волі? — спитав Созонт.
— Такого не було й бути не може, — сказав Теодорит.
— Що таке Око Прірви? — запитав я, бо це мене найбільше цікавило.
— Це те, чого ні ви, ні ми збагнути не можемо, — сказав Теодорит.
— По-моєму, це Божий остережний дух, що бере нас, безпомічних, перед злом світу, — сказав Георгій, зовсім білий юнак, біле в нього було волосся, брови, вії й порость на відкритих руках.
— Чи багато людей воно забрало? — спитав Созонт.
— Ми рахунку недостойних людей не ведемо, — відповів Теодорит. — Нехай їх рахує Господь.
— Розбійника ви також кинули туди? — спитав Павло.
— У нас на острові лишень одна могила — матері святого Микити. Померлих здебільшого забирають родичі, котрі їх перед цим привели, а коли родичів нема чи друзів, кидаємо покійника в Око Прірви.