Теодорит стояв навколішках, ніби стовп нерушний.
— Святий Микита матір свою пошанував, — мовив, дивлячись мертвими очима. — Але не забував він і слів Христа: "Немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім — життя вічне".
— Отже, для більшої вигоди треба переступити першу Божу заповідь? — спитав гостро Кузьма.
— Скажу тобі словами ж Христа: "Маловірний, чому усумнівся?"
— Бо маю розум у голові, — сказав Кузьма. — І бачу, що тут одна істина побиває іншу.
— Твій розум — це тьма єретична, — сказав Теодорит і зітхнув. — Істина не в розумі, а у вірі.
— Чого ж варта віра без розуму?
— Всього! — сказав Теодорит. — Дивись, як їдять твоє розумне лице комарі, Божі тварі. А мене не їдять, бо я у вірі, а ти у сумніві.
— Тебе не їдять, — сказав Кузьма, — бо ти мертвий. А я живий!
— Правду мовив, — тихо сказав Теодорит. — Я мертвий для цього світу, а ти в ньому живеш. Отже, мертвіший, ніж я.
І він посміхнувся зловісно. Це мене насторожило, як і всіх нас, гадаю, я знову відчув небезпеку, а може, щось більше. Вранці ми вирушили в дорогу і йшли аж до полудня. Нарешті Теодорит сказав:
— Надходить кінець нашої дороги, але найнепевніший, будьте на бачності. Тут тільки віра нас проведе.
Тоді спинився й вказав уперед рукою, на заводь.
— Оце воно і є — Око Прірви.
— Чому так зветься? — спитав Созонт.
— Тому, що тут, як гадаємо, немає дна.
Перед нами лежала ніби виокремлена площина напрочуд округлої форми. Вода в заводі була не з брунатним відтінком, як в інших місцях, а блідава, ніби розбовтано у ній білу глину. Але більше вразило мене інше: посеред кола великого виднілося чітко означене коло мале, і вода в ньому темна з брунатним-таки відтінком — виходило, що це ніби зорок ока. Мені мороз продер по шкірі — мимоволі подумав: оті візи Ока, які згадував, чи не були привидінням мандрівки сюди, а відтак засторогою перед зустріччю саме з цим дивоглядним місцем? Коли так, про що провидіння мене попереджувало? Не мав я попереджувальних знаків, щоб не йти в цю дорогу, не виникало в мене й бажання повернутися з дороги назад, отже, все клалося на мою волю, а волю мав таки одну — йти. Чи сподівався, що мені після зустрічі з Микитою повернеться хист, і чи заради того рушив у мандрівку? Може, й сподівався, а може, й ні; зрештою, про спонуки до подорожі я вже писав достатньо: прагнув, нагадаю, не так лікування душі, як її оновлення, відсвіження й наповнення, отже, шукав собі сильного збудника, від якого душа моя розлущила б, як курча, вилуплюючись із яйця, кору, якою почала поступово заростати, щоб побачити світ новим оком, оновленим та омолодженим. Коли б цього не сталося, душа б від того тягаря почала задихатися в оболоні тіла і могла б запрагнути вийти з нього, а це звісно що означає. Отже, коли бути чесним до кінця, погнав мене в цю безумну, як бачу, мандрівку страх перед смертю, бо те Око Прірви, котре мене переслідувало, можливо, й був його образ. Прийшла до голо ви ще одна думка, коли входив услід за Павлом у блідаву бовтанку заводі: чи не є я дичиною для мисливця, якого не знаю, бо не бачу, окрім пильного його ока, котре постійно за мною стежить, і чи не жене він мене хитро, як звіра несмисленного, у свої сіті? І жене не одного оленя, мене, а ціле стадо, і напрям своєї втечі не ми вибираємо чи скеровуємо, а таки він, підступно творячи оці дивні лови? Коли так, то хто він, отой мисливець, подумав я, ступаючи на щось хитке під ногами, вузьке й колихливе, яке, однак, утримувало не тільки мене, а й нас усіх. Мав я враження, що йдемо по за топленому помосту, прив'язаному до берегів заводі, бо, коли пробував відшукати дно збоку, палиця опертя не знаходила, а легко поринала, отже, глибина заводі може бути й значна. Не торкалася палиця, як в інших місцях, багна.
Я глянув на Теодорита, той узяв палицю в обидві руки, як це роблять скоморохи, переходячи по натягнутій кодолі, так само тримав палицю й Созонт, і Павло, тож і собі вчинив так само. Теодорит ступав вельми повільно, обережно пересуваючи ногами, ми намагалися вторувати його рухам і поступово наблизилися до темного малого кола, до речі, чітко омеженого, каламутна вода тут ніби обрізалася і на краях нітрохи не змішувалася з водою брунатною.
Теодорит увійшов у те брунатне коло й зупинився, на мить утративши рівновагу, ми всі зупинилися також. Зрештою, юнак рушив далі, але ще сторожкіше й обережніше — вийшов із малого кола. Созонт пройшов його, рівноваги не втрачаючи, так само й Павло. Коли ж підійшов до нього, я побачив, що, незважаючи на те, що збовтували воду (були занурені в неї по пах), блідава й брунатна вода анітрохи не змішалася, чого пояснити вже ніяк не міг. Але не встиг перейти те менше коло, коли раптом відчув: стежка піді мною заколивалася, а ззаду, де ступав Кузьма, залунав раптом відчайний, гострий, нелюдський крик — щось шубовснуло позад мене у воду. Мимовільним рухом я всадив, як кілка у землю, у стежку свою палицю, вона в стежці застрягла, наліг на неї і зумів утримати рівновагу, а коли обернувся, щоб подивитися, що сталося із Кузьмою, побачив на воді тільки пружки води, які розходилися, як це буває коли кинути каменя, пружки розкочувалися саме від того темного кола по серед заводі; я ж, виявляється, із нього встиг виступити.
— Не зупинятись! Не зупинятись! — закричав Теодорит, і я уздрів, що він пішов стежкою прудко, ледве не побіг. За ним подалися Созонт і Павло, я вирвав із стежки свою палицю і також пішов наскільки міг швидко, бо стежка під ногами почала дрібно труситися — мав таке враження, ніби йду по спині сполоханого звіра, який ще стоїть на місці, але за хвилю рвонеться із жахом геть, і тоді я звалюся із нього зовсім так само, як Кузьма.
Теодорит уже доходив до берега, і я помітив, що берег круглий і що вздовж того круга стоїть кілька вельми подібних до Теодорита юнаків, бо одягнені всі були однаково в полотняні хламиди, розмістилися вони один від одного на певній віддалі. Один із них, котрий був посередині, подав руку Теодориту й витяг його на берег, так само допоміг вибратися із заводі всім нам, і ми відразу ж перестрашено озирнулися, але плесо було гладке, порожнє й цілком заспокоєне. Мені ж улізла в голову думка, що там, де впав зі стежки Кузьма, мала б плавати принаймні його палиця, але її, певне, міцно затис і пішов під воду разом із нею: заводь була чиста і змертвіла в блідавій масі своїй, з так само чітко означеним брунатним колом посередині.