— Мені сказали, — мовив тонким, майже дівочим голо сом юнак, — що ви перегрини до святого Микити, чи не так?
— Так, — сказав я, позіхаючи, бо ще не прочумав від сну.
— Звідси простої дороги до святого нема, треба йти бездоріжжям, а тоді через болото, — мовив юнак.
— Нам уже це казали, — відповів я.
— Можете не наймати провідника, бо йду туди й можу вас провести. Але треба рушати зарання.
Тим часом вийшов і Созонт, стояв на вийсті й слухав нашу балачку, пелехата голова його була закучмлена.
— Скільки з нас візьмеш? — спитав він.
— Плату беруть найняті провідники, а я учень святого Микити, проведу за так.
— Чому звеш Микиту святим? — спитав Созонт. — Святими канонізують людей по смерті, і робить це церква.
— Святий не чиниться від канонізації, а своїми ділами й чудами, церква святого тільки визнає чи не визнає. Микита живе життям святого, — сказав категорично юнак, причому жоден м'яз не здригнувся на його обличчі.
— Твоя правда, — сказав Созонт й пішов у двір. У прочілі з'явився Кузьма.
— Чому на тобі така одежа? — спитав диякон, розглядаючи юнака. — Чи ти інок, чи послушник?
— Я учень святого Микити, — мовив юнак. — А одежа така, яка може бути. В нас нема кравців, шиємо як уміємо з полотна, що його жертвують селяни.
З'явився і Павло, чухмарячись — у хаті були блощиці й, певне, допекли йому. В мене самого свербіло тіло.
— Чи багато людей приходить до Микити? — спитав Созонт.
— Приходить досить, коли більше, коли менше. Але не всіх до нього допускаємо; зокрема жінки, які хочуть прохати його заступництва, мусять стояти віддалік од святого місця, і жодна в загорожу ввійти не може.
— Чому ж так? — запитав я.
— Бо жінка, як каже святий Микита, — посудина для диявола. Окрім того, не пускаємо й таких, котрі приходять із порожнього інтересу, щоб тільки подивитися на святого. Коли приходять до нас, повинен мати нужду в цьому. Хто ж іде з нечистими помислами до святого, то хай ліпше не йде — болото таких пожирає. Отож, перш ніж повести вас, маю кожного розпитатися, маєте казати тільки правду. Хто ти такий? — юнак підняв на мене неживі очі, аж морозець пройшов мені по тілі.
— Каліграф та рисувальник, — мовив я. — Списав у Пересопниці Євангеліє, прикрасивши його малюнками й орнаментами аж так, що кажуть люди: мало є подібних красою й роботою.
— Як тебе на ймення?
— Михайло Василевич.
— Чому йдеш до святого?
— Прийшов до Житомира, щоб списати й намалювати нове Євангеліє, але снага до роботи пропала. Не можу малювати й писати, тремтить рука і не стає уяви, тобто виходить, що в мене пропав хист.
— Святий Микита тобі допоможе, — мовив юнак, — якщо прийдеш до нього з вірою. А тебе як звуть? — повернувся до Павла.
— Павло Гутянський, — відповів той.
— Що тебе веде до святого?
— Побиває падуча хвороба, — сказав Павло. — Був я у печерських святих отців, які пообіцяли мене вилікувати, але їм це не вдалося.
Юнак завмер, дивлячись на Павла мертвими очима.
— Це не хвороба, а біс тебе мордує. Святий Микита тобі допоможе. Але пам'ятай: не лікує він тілесних болячок, тільки духовні. Що веде тебе? — повернувся до Кузьми.
— Був із ним разом у Жидачівському монастирі, — сказав Кузьма, — тобто жили ми братами по обителі. Хотів би зустрітися з ним як із братом.
— Цього недостатньо, — сказав юнак. — Святий Микита відлучився від тлінного і грішного світу і не зважає на родичів, колишніх приятелів чи знайомих — братів у нього в світі нема. Чи маєш якусь біду духовну?
— Біда моя в тому, — сказав Кузьма, і оченята його стали цілковито круглі, — що в кожній людині мені вбачається сатана.
— Бо так воно і є, — гостро відказав юнак. — Сатана ніде інде не живе, тільки в людських душах. Гріхи людські — то діло сатани, а безгрішних людей не буває. Коли тільки це, не підеш до святого місця.
— То сатана сидить і в ньому? — здивовано спитав Кузьма. Юнак трохи знітився. Це вперше на його безпристрасному обличчі з'явився якийсь вираз.
— Святий Микита із сатаною воює, — мовив гостро юнак.
— Чому б не хотів повоювати і з моїм? — спитав Кузьма.
— Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам.
— Але його ж ти береш із собою? — показав Кузьма на Павла. — А його хвороба, як сам сказав, — біс.
— Біс і сатана — не одне і те ж, — рівно повів юнак. — Біс — це наслання, тому й проганяється, а сатана — вроджене, дане людині від першогріховності її, і з цим людина має воювати сама.
Тоді одне кругле очко Кузьми ніби применшилося чи прикрилося повікою, як у курки, в той час як друге не змінилося.
— А коли скажу, що нетвердий я у вірі? — спитав він.
— Тоді тим більше до святого тобі не треба йти, — прорік юнак. — Хто йде до нього без віри, того дорогою пожирає болото.
— Віриш, що болото має розум? — спитав, пильно на юнака дивлячись, Созонт.
— Воля Божа тут діє. Через святого Микиту.
— А що, коли я скажу, — втрутився Кузьма, все ще три маючи одне око приплющеним, — що мене пожирає печаль?
— Печаль — це біс, — сказав юнак, повертаючись до нього. — Можеш до святого йти, але спершу подумай; боюся за тебе, що не перейдеш болота.
— Я такий, що й море перейду, — прорік Кузьма.
— Попередив тебе, — коротко мовив юнак. — Як звати?
— Кузьма Лопата, на прізвисько Індикокур, — мовив гордо.
— Хай тебе боронить Господь, — проказав юнак. — А тебе що веде? — повернувся до Созонта.
— Річ трохи незвичайна, — на обличчя Созонта лягла півусмішка. — Маю послушання створити житія святих теперішніх, не давньоколишніх. Отож і посланий записати житіє Микити.
Юнак замовк надовше, і в його мертвих очах, які поста вив супроти Созонта, щось ніби промигнуло.
— Діло це боговгодне, але житіє святого Микити складаю я.
— Коли дозволиш покористуватися записами, звірю з ними те, що встиг зібрати сам.
— У мене немає записів, складаю його усно. Але воно істинне, бо вийшло із вуст самого святого.
— Тоді залюбки твої розповіді запишу і розмовлюся із святим Микитою.
— Як тебе звуть?
— Созонт Трипільський, диякон із Києва.
— Можеш іти, — сказав юнак, — Але…
— Але що?
— Житіє запишеш слово в слово, як його казатиму, ні в чому не сумніваючись і без звірок. Коли ж потреба звірки конечна, погодиш зі мною чи з Антонієм, чільним учнем святого. Запишеш усе разом і даси нам перечитати.