– Юля, – тихо сказала Інна, – ти мені вибач. Я ж нічого не знала. Я нічого не знала.
Вона гучно заплакала. За нею заплакала і Свєта. Останньою розридалася Юлія. Прибула стюардеса нічого не розуміла. Чоловіки сиділи похмурі і понурі.
– А чому ви не розповіли всю правду комісару? – запитав Рауф. – Він міг би вас зрозуміти.
– Можливо, – кивнув Дронго, – а можливо, й ні. Там своє традиційне, патріархальне суспільство. Навряд Юля набралась би хоробрості розповісти про все чужому чоловікові. Синяки до моменту, коли відбудеться суд, напевне б зникли. А говорити про те, що її бив колишній друг чи його брат... Для суда це був би не дуже переконливий аргумент. За це не можна убивати двох чоловіків. Тут вам не феміністський Захід, де її могли б виправдати. Тут її чекало б довічне ув'язнення.
– А ви альтруїст, – понуро сказав Олег.
– Справа не в цьому, – заперечив Дронго. – Просто я згадав ще про дитину Юлії. У неї загинув чоловік, і вона одна виховує дитину. Може, це дійсно альтруїзм, але я зобов'язаний був пам'ятати і про це.
В салоні настало мовчання.
– Ви правильно вчинили, – гаряче сказав Рауф, – ви виявилися розумніші за нас усіх. Розумніші і благородніші.
Інна поглянула крізь сльози на Дронго. Юлія теж поглянула на нього. Але в очах була порожнеча, наче океан був висушений і його більше не існувало. Дронго відвернувся, щоб не дивитися в її очі.
Через дві години, коли літак пішов на посадку, Юлія раптом встала і, підійшовши до Дронго, тихо сказала:
– Дякую.
І більше вони не сказали жодного слова, поки не вийшли з літака. А в аеропорту Юлію зустрічала її донька, яка приїхала туди з тіткою. Обіймаючи доньку, молода жінка поглянула на Дронго і розридалася. Він пройшов мимо, підморгнувши дівчинці, яка дивилася на нього і не розуміла, чому мама так гірко плаче.