Льонька нахмурився, непомітно сіпнув за руку Мишка. "Ані пари з уст!" — означав той жест. Та Мишка попереджати не треба було. Побачивши за деревом Федькову голову з наїжаченим житнім чубчиком, він схилився і став заклопотано копирсатися в землі.
— Про яку лисицю говорите? — вже м’якше перепитав Федько.
Льонька пирснув у кулак:
— Про таку руду, як ти...
Удвох засміялись і знову мовчать. "Так від них нічого не взнаєш",— вирішив Федько. Він удав, що здогадується:
— Фі, знаю! Щось придумали? Хочете мене піддурити? Не вийде, голубчики!
Мишко обурився:
— І зовсім не придумали! Льоня нору знайшов. Ось що!
"Лисичу нору!"— не повірив своїм вухам Федько. Він давно вже чув, що в селі лисиця об’явилась. Схватить курча — і в берег! А де живе розбійниця, нікому не вдавалося дізнатись. Невже хлопці щось провідали? Він підсунувся ближче, проте сказав якомога байдуже:
— Хм, знайшли... Видумуєте, мабуть...
— А таки знайшли! — кинув ображений Льоня.— І лисицю з лисенятами бачили! І підемо сьогодні ловити.
Федько занепокоївся. Він уявив, як лежать у засаді Льонька з Мишком, як вони ловлять хитрого звіра і несуть у село. Несуть удвох, а його, Федька, поряд не буде. Можливо, раз у житті випадає така нагода, а він пропустить її...
— Сьогодні підете? — Федько дивився так жалібно у вічі, ніби питав: "Невже ви такі жорстокі?" — Удвох не справитесь, серйозно! Візьміть і мене, га?
— Ти нам не друг! — відрубав Льоня.— Ти менших завжди зобиджаєш!
Федько винувато підшморгнув носом.
— А задиратись не будеш? — подобрішав Мишко, побачивши, що сусід не такий уже грізний, як йому здавалось.
— Не буду...
— І обдурювати не будеш?
— Не буду...
Льонька презирливо зіщулився. Його карі оченята, як дві вуглинки, так і пекли сусіда:
— Це ти зараз клянешся. А потім...
— Та не буду! Чесне піонерське! — Голос у Федька дрижав.— Ну, хочете — молочай їстиму!
Він тут же зірвав стебло молочаю і, не кривлячись, почав жувати гірке й неприємне зілля.
— Фу, виплюнь! — зжалився Льоня.— Пішли!
Ледь помітною стежкою рушили хлопці крізь гущавину. Знизу, від річки, несло вологою і терпким запахом бузини. Кілька разів гілка боляче хльоскала Федька по обличчю. "А може, справді хочуть мене розіграти?" — майнула думка. Та він не наважився перепитувати і слухняно плівся позаду.
Через хвилину дістались до розірваної греблі, старої, обваленої, зарослої ожиною і тереном.
— Лягайте! — шепнув Льоня.
Хлопці уткнулись носами в траву, затаїли подих. Дві пари очей уважно слідкували, як Льонька, маскуючись лопушиним листям, поповз до глибокого рівчака. Раптом він завмер на місці, прислухався.
— Шарудить! Значить — в норі.
Він подав знак рукою. В ту ж мить поряд з ним, в кущі ожини, показалась чубата голова Федька. Погляд його був спрямований туди, де чорним колом зяяла нора. Вхід до неї був вистелений курячим пір’ям, де-інде біліли дрібні кістки. Федько припав вухом до нори і почув під землею тихі вкрадливі звуки.
— Лізе наверх! — з трепетом мовив Федько.— Ловити треба...
В кущах промайнуло щось вогнисто-руде, зникло в гущавині, і ось, уже на самій горі, блиснула на сонці золотиста спина лисиці.
— Втекла...
Вертались додому мовчки, пригнічені невдачею.
— Нічого! — намагався втішити хлопців Федько.— Завтра спіймаємо.
На прощання вони серйозно, по-мужському потиснули один одному руки. Федько пом’явся на місці, чомусь почервонів.
— Почекайте мене.
Кинувся до своєї хати і скоро повернувся, тримаючи в руках якусь річ.
— Ось бінокль, візьміть. Хочете — на цілий місяць.