Я набродився, по болоті, набігався па луках, накупався, належався в піску, напився сонця і йду поволі через оцей чарівний світ. Поспішати— мені нікуди, навпаки, всі зусилля душі — свідомі й несвідомі — мобілізуються для того, щоб не йти додому, щоб продержатися поза двором якомога довше, бо дома ждуть мати, а може, й віник, а може, й тринчик (вузький батьків поясок, яким він підперізує штани; старі діди ще доношували полотняні штани з очкурами, але молодше поколінпя перейшло вже до тринчиків). І я йду, ледве тягнучи ноги, йду, куди хочу, рвучи по дорозі і поїдаючи різні їстівні трави з соковитими стебельцями — "лопуцьки". Тут і смовдя, і козельки, і молочаї, і борщі, і свербигузи, і курячі стегенця. Найкраща за всі ласощі смовдя...
Не знаю, як занесли мене ноги на Горб. Горб — це .велика довгаста лисіша серед лісу.. Лисина справді випнута горбом, і тут лісничий, засмучений і сліпий на одне око чоловік, у якого було одинадцятеро дітей, сіє рік у рік жито. На Горбі — ціле море зеленого жита, а навколо жита стінами стоїть ліс, з трьох боків — дубовий, а з одного — чистий березовий, підпертий стрункими білими колонами. Як вабить мене частокіл білих ко-лоп і це прозірчасте листя, таке смолибте і гіркоприємне на смак! Тут мені вільно дихати. Я можу лягти під березою і дивитися крізь мережаний серпанок отого листя на білі хмари, що повільно пливуть на небі, можу злізти на тоншу деревину і, пригнувши її, почати гойдатися, дістаючи ногами до землі і знову відштовхуючись від неї. Коли береза, висока, то підкидає вгору так, що дух завмирає.
Між .стіною березового лісу і житом біжить стежка, обрамлена з обох боків БИСОКОЮ травою, переплутаною з волошками, сокирками і Петровим батогом. Колінчасті стебла Петрового батога .стирчать на всі боки, перегороджують стежку, зачіпають за довгі холоші моїх черкасинових штанів, а інколи то й— можуть через обличчя. Жито посіяно сівалкою, і, йдучи стежкою, я не зводжу очей з міжрядь, які під зеленим дашком своїм біжать кудись у сутінь буйного травостою. Ось я помічаю пір'їнку, що зачепилася за житнє стебло. Чия вона? Може, ходив тут перепел або куріпка, загубили пір'їнку і повернуться по неї, а я тоді — хоп! Візьму,та й накрию їх своїм картузом. Земля, на якій я лежу впоперек стежки,— тепла, стебла трави, які обплутали своїми чіпкими гілочками мою голову,— теж теплі. Перед очима в мене прозірчастий кущик фіолетових сокирок, наді мною небо і розпечене сонце, за спиною — білґ берези, збоку десь далеко пісня: "Ой у полі жито 'копитами збито, під білою берізкою козаченька вбито. Ой убито, вбито, занесено в жито, червоною китайкою личенько покрито..." Пісня ця завжди тривожить мине. У серці щось наростає, в ньому пробігають хвилі смутку й неспокою; з-під вій виступають сдьози, але сльози не за козаком і дівчиною, що— ридає наД ним,' а від того, що світ такий великий, а я такий маленький. І чого мене вабить ця пісня? ця людина? ці шляхи? Навіть назви далеких місцевостей оповиті для мене романтикою, ВОНРІ так кличуть до себе і такі незвичайні. Десь є якесь не знане мною Комишувате, десь є За-чепилівка, Михайлівна, Дарнадежда і, нарешті, Дубові Гряди. Як ці Дубові Гряди непокоять мою уяву! Як я до них пориваюся. Дубові Гряди! Ось я —бачу перекати горбів, що біжать вдалину, а на них важкими темно-зеленпми хвилями застиг дубовий ліс, і я підводжуся з своєї стежки і з непросохлими сльозами, з напівзаплющеними очима іду кудись уздовж житнього поля, може, до отих Дубових Гряд, що так бентежать мене. У грудях у мене щось так важко ридає. Як мені неспокійно. А тут ще оця пісня: "Ой у полі жито копитами збито, під білою берізкою козаченька вбито. Ой убито, вбито, занесено в жито, червоною китайкою личенько покрито. Прилетіла пава, на серденько впала, заломила білі ручки та й защебетала..." Чого ця пісня мав таку владу наді мною? Чого вона змушує так боляче стискатися оте моє мале і без того охоплене тугого серце? В грудях так щемить, і так вони набрякають тугою,— оЛ груди. А піспя летпть. Ах, це ж співає ту пісню тітка Марина у своїй білій хустці, молода жінка, яка давно підкорила мене. Вона вся не така, як інші; і ті карі очі, і ті руки, від яких можна заплакати, такі вони теплі. Ось вона, розмовляючи з моєю матір'ю, кладе мені свою руку на голову, водить цією рукою по моїх вигорілих на сонці покосах, тулить ту мою бідолашну голову до себе і знову водить, водить по покосах руками... І оте сонце, й оті Дубові Гряди, і оця Марина, і її пісня переповнюють всю мою душу. Куди ж іти? Куди пориватися? В оту долину, до Дубових Гряд, до Марини і її пісні? А пісня лунає: "Ой убито, вбито, занесено, в жито..." І раптом пісня уривається. Я починаю розуміти, що там сталося щось страшне. Там щось діється з Мариною. Це ж я почув її скрик, це ж я бачу, як спинилася вона, як сполотніла, притулила руку до серця. Свят, свят, що це? Це впоперек стежки, головою в житі, ногами в траві — волошках, сокирках і Петровому батозі — лежить хлопець. Йому одинадцять або дванадцять літ. Він жовтий, як віск, і нерухомий. Очі в нього розплющені і дивляться в небо. Але чого такий моторошний їх погляд? І я теж роблю крок назад. Хлопця знаю. Це Марко Золотий з Олянівки. Він з самої весни робить в якопомії разом з Максимом Чоботом і Андрієм Горобцем і щонеділі приходить до Максима в гості, а Максим живе біля нас. Скільки разів я грався з ним у ґудзика, в припічка, горю-горю дуба, скільки разів крав на городі огірки для нього! Я знаю, що Марко прибився; поїхали в обід напувати копей, він упав і відбив печінки. Старші хлопці Ьднесли на хутір на свиті його, а він все стогнав і лежав із заплющеними очима. Я знав, як нужа напала на нього, як його до себе взяла стара Микитиха, скупала, постригла, переодягла в чистенькі штанці і сорочечку, а він все одно лежав стогнучи. А це, мабуть, зібрався піти до діда в Олянівку та й помер на половині дороги. Еге ж, помер. І от лежить головою в житі, а ногами в густій траві. І по його босих ногах лазять чорні мурашки. Ніхто не закриє личенька йому червоною китайкою. Прийшов лісничий з ряднинкою, зняв картуза, перехрестився і поклав ряднинку на Марка. Одно око в лісничого закрите повікою з чорними віями, а друге, як завжди, дивиться невесело, тужливо, Марина стоїть, витирає сльози, шепоче: