Там, у глибині гаю, проступали будівлі й будинища. В деяких вікнах світилося. Світло цідилося, пробиваючись з-за дерев. А дерева широкі й високі — дуби та буки. Вона побачила пороблені доріжки. І все сиділа на стіні, пантруючи на вікна, що світилися: "За яким же він — мій?" Серце перестало їй битися в грудях. Вона затамувала подих. Якби знала, де його вікно, пурхнула б у нього пташкою, влетіла б і розповідала, як ішла, як добивалася. Все-все б йому оповіла, щоб збагнув, щоб повірив і йшов з нею, бо їй без нього життя нема. Вікна гасли. А вона сиділа на стіні й світила очима.
— Патріє фумус ігне аліено люкулі іцілор…[4]
— Дульце ет декорум ест про патріа морі…[5]
Морозиха відвернула очі від освітлених вікон.
— Патріс фумус…
Вона впізнала голос. Вона дивилася зі стіни — доріжкою хтось ішов, спинявся й проказував:
— Ігне аліено…
То промовляв голос її сина. Але що він промовляв? До кого звертався? Вона не розуміла жодного слова. А голос був його, його!
— Дульце ет… — повторював високий і тонкий юнак у довгій свиті й плащі.
— Несторе, сину! — скрикнула Морозиха на стіні, скочила й побігла до нього.
— Мамо — скинувся юнак.
Вона обхопила руками його голову, відчуваючи, як їй у долоні б’ються і пульсують жилки у його скронях, а він, припавши до материнських грудей, наслухав, як то завмирає, то оживає, постукуючи, її серце. "Сину!" — тільки й спромоглася добути із себе Морозиха. "Мамо…" — тільки й зміг обізватися спудей. У цих двох словах зійшлись і з’єдналися дві душі — одна мука.
Над гаєм сходив, викочуючись, місяць. Великий, вишневий, він освітив їх під високим широким дубом.
— Чернець не чернець, міщанин не міщанин?.. Сиджу, вирячилась зі стіни. Ти чи не ти? Твій голос! — казала вона й гладила його кучері.
— Ой мамо… — почула у відповідь.
— Що ж ти таке промовляв? Молився, мій сину?
спудей сказав про дим вітчизни і про щастя вмерти за неї. А їй так багато хотілося оповісти йому, та вона мовчки зняла вгору руки, скинула очіпок, розв’язала вузлика й, держачи свої долоні човником, піднесла їх йому до очей.
— Ось який подарунок я тобі принесла, сину, — пучку попелу.
Він схилився над материнськими долонями і відчув дух спопелілого вогню. Немало вчився, а це була наука над науками: серце стискалося, а руки прагли до зброї.
Дмухнув вітер і розвіяв попіл по всьому світу.
А вони стояли при місяці. І їхні тіні в його червонясто-блідому світлі то ворушилися, то, злившись в одну, були несхитні.
БИТВА
У похід! У похід!.. Там, попереду, малинові стяги, прапори й прапорці на списах, там довбуші, трубачі й сурмачі підняли червону калину, вище, ще вище і несуть, несуть: козацтво рушило за волю. Кіннота, піші, регіментова, тобто полкова, артилерія, а за ними — обоз.
Курява. Пил.
Сірі круторогі воли тягнуть мажу — громіздкі колеса ледве повертаються: мажа навантажена мішками, поверх них мідні казани, чи бики, триноги, а на передку поганяйло. Чоботи поруділи, стоптані, сині шаровари просмалені, попалені, в дірках, а на голові очіпок — Морозиха. Вона без батога. Її зброя — велетенська ложка — стирчить за халявою.
Воли йдуть повільно, спроквола, і вона їх не підганяє. Курна курява, яку зняли тисячі ніг, копит і рипливих коліс, нависла сивою хмарою. Воли і Морозиха дихають гарячим пилом — напувають запал і смагу майбутньої битви.
Мажа котиться останньою, ні, за нею простує бандурист і поводир. Вони ковтають всю хмарну куряву, кожна пилиночка залітає в очі сліпому й видющому. Бандурист не такий і старий. Недавно, літ десять тому, він ходив зі своєю кобзою у лавах повстанців. Коли їх розбили, то вороги його помилували: вийняли йому очі, щоб забув, як-то кликати піснею до зброї, і старцював собі, але він знову йшов з військом.
Обернувшись, Морозиха загукала:
— Швидше! Сідайте, підвезу! — і зупиняла волів.
Бандурист відмахнувсь на її клич, а хлопчик-поводир блиснув білими зубами.
Вони рушили. Їх заволокло пилюкою.
"Йдуть, будуть співати, — думала вона. — Понесуть славу а чи ганьбу. Перемогу а чи поразку для нащадків."
Широко і довго розтягнувся дужий похід: Чорний шлях не міг його вмістити. Вгойдувалася, стогнала земля. І не було видно сонця. І під копитами, під чобітьми, під босими ногами вмирала трава.
Надсадно скрипіла мажа. Повільно, важко поверталися колеса. Скрипіння і гуркіт, чалаплива хода волів — усе зливалося з суцільним гулом походу. Ніхто не міг пристати, збитися, зупинитись: задні напирали на передніх, і передні були нестримні. Якби хтось загавився, зім’яли б і розчавили.
Морозиха сиділа на передку — стелила волам під ноги і під колеса свої думи. Вона забрала сина зі школи — з Академії, бо найбільша наука — любити рідну землю. Він пішов на Запоріжжя, на Січ, а вона стала перевізницею на Дніпрі. Так минув не один рік. Син ходив на турка. Його було і рубано, і січено. А вона була перевізницею і чекала. Знялося, рушило на панство — пішла в обоз. Кошовариха. А її син — полковник, Морозенко. Він веде полк. А вона його замикає. Вона у хвості. Там, попереду, на вістрі списів її серце, чи не тому стяги, прапори і прапорці такі малинові?..
Баско ступав гарячий вороний кінь. У синіх штанях, у червоних чоботях сидів Морозенко в потертому сідлі. У білій сорочці, без шапки. Довга шаблюка сягала кінського хвоста. Це вже не був той високий і тонкий спудей-студіоза — чернець не чернець, міщанин не міщанин. Це був воїн. Чорний оселедець закручений за вухо, молодий чорний вус хоробрує — обличчя гартоване сонцем, вітром і порохом. Пильні очі далеко бачать. По один бік їхав немолодий сивий осавул, а по другий — писар.
Їх перепинила річка Гнізна. Повновода, тихоплинна, блищала в низьких берегах. У високих зелених очеретах, в густій осоці видніло безліч озерець — за ними, за цими болотами і мочарами, вкритими білими й жовтими лілеями, рожевою липчицею, петрушачастим болиголовом, видніла Доброводівська рівнина.
Полковник, осавул і писар в’їхали в річку. Переправившись плавом, збочили на правому березі. Провідники-вожі вже заздалегідь знайшли кращий брід.
У воду вступила кіннота. Поводи опущено. Пофоркуючи, коні попливли, несучи вершників.