* * *
До рання не спали діти.
І не одна ніч проминула отак.
Удень то одно, то друге просипляється, особливо коли мати виходила з хати. Найчастіше до старої своєї няні. Полишивши їм по куску чорного хліба, сама засиджувалась у неї до пізньої ночі або й деінде... прядучи з другими, аби заробити що, бо з дня на день треба було дітей годувати.
Вони слухали її найменшого приказу, а ночами спасали життя безсонністю. Коли мати підійметься з постелі з сокирою або й без неї, Павлик зараз питав:
— Чому не спите, мамо?
— Не годна, синку, але ти спи!
І, тяжко зітхаючи, вона обертала обличчя до стіни. Раз устала-таки з постелі і, оглянувши сокиру з усіх сторін, відійшла від постелі й поставила її в куток.
— Ви з сокирою спите, мамо?
— Сплю.
— Та чого?
— Перед убійниками. Казала няня, аби я сокотила від них вас і себе.
І, перехрестившися, втирала ніби піт з чола і лягала знову. По таких словах вона спала потім мов убита, але дітей оминав сон. Майже відвикли вночі засипляти. Скулені, притулені до себе, сторожили матір.
Так минуло рождество Христове, Йордан, минула люта зима, перестав падати сніг і настала середина лютого, із сонцем, із теплим вітром, а інколи на відміну сікли й дощі.
* * *
Одної днини, як сонце вже добре огрівало, а босі діти тут і там виходили на поріг, мати мовчки гляділа на них. Жовті, вихудлі, з потужливими очима, в замарганім біллі.
— Не стійте довго надворі, простудитеся, а я не маю відки для вас ліків старати.
Вони слухали й уходили... бо, здавалося, своїх думок не мали.
Павлик ішов перший, а Зоня за ним.
* * *
Одного разу сиділи на постелі, бо мама пішла по воду,— добрий кусень від хати, а вони перебирали квасолю, що мала варитися, як і вчора.
— Сьогодні вже знову сонечка нема, Павле... Чому то так? — питала Зоня і, вставши з постелі, притиснула чоло до невеликої шибки, що одна, мов дзеркальце, була кругло всаджена в стіні дрібної кухні.
— Бо... що ти знаєш, Зоню, що ти знаєш?..— відповів якось неохоче Павлик.— Але я знаю.
Вона приступила до його колін і, спершись до них, ждала слів, котрим так любила з його блідих уст прислухатись.
Він мовчав, а потім, потерши чогось чоло, почав:
— Бо є божа коробка, Зоню, а в тій божій коробці є сонечко, і янгол держить ту коробку, коли він нею крутить удень... от так, бачиш.
Він узяв з постелі її хустку і, держачи її ціпко п’ястуком, обертає цілим рам'ям живо, наче з руки його стало колесо.
— Коли крутить уднину ту божу коробку, то світить сонце, а коли вночі, то місяць. Тепер уже знаєш?
— Знаю,— відказала побожно Зоня.
— Так, відай, там... у Бессарабії... відай, так неньо оповідав... відай, відай.
* * *
Поволі поволіклись сірі дні. Як сказано, минули великі свята. Морози за морозами ще добре вставлялись, так аж доки не наспіло стрітення.
Коли настало стрітення і люди йшли до церкви, а мати поралась коло печі, вибігав Павлик щохвилі поза поріг і обзирав стріху.
— Зачиняй двері, не студи хату. Не чуєш, який мороз надворі? Гадаєш, як сонце, то вже й тепло. Пожди ще!
— Мені не студено,— вимовляється Павлик, підтягаючи одну ногу й ховаючи руки під пахву, не перестаючи поглипувати крізь вікно, доки мати не заздріла цього.
— Мой, ти що, визираєш гостей? — гукнула.— Визирай їх надворі, дай Зоні хустку на голову й рушай одне з другим за поріг. Уже вас маю по вуха...
За тими словами відчинила широко двері, й обоє вийшли, а вона замкнула двері.
— Чому ти все вибігав надвір, Павле? Через тебе мама гнівні, і тепер мушу і я замерзнути.
— Е, що мама знає,— відповів Павлик.— Вона все своє, як баби, я знаю, що я знаю. А щоб і ти те знала, я тобі розкажу. Сьогоднішній день називається стрітення.
— Стрітення,— повторила Зоня механічно й захукала в руки.
— Сьогодні можна медведя бачити.
— Ая? — Зоня, зачудована, отворила рот і дивилась йому прямо в очі.
— Ая, ая... не гадай, що я брешу. Ти лиш міркуй, що скажу.
— Та кажи, бо вже мені студено.
— Ти видиш, що сьогодні сонечко?
— Виджу. То... бож-жа дит-тина з коробкою...— почала пояснювати Зоня протяжно і тут же урвала. Удар Павликової долоні по її голові відтяв її дальші слова, і вона скривилася.
— Я скажу мамі, що ти мене б’єш. За що ти мене б’єш?
Її очі залилися слізьми, а спідня губка висунулась уперед.
— Скажу...— жалілась дівчинка.
— Іди скажи. А я зате не скажу, що я знаю, а був би сказав. І я те буду знати, а ти ні.
Дівчатко перепросилося.
— Кажи,— просило,— я вже не скажу, вже не скажу. Вже не болить!..
— То слухай. Видиш сонечко?
— Виджу. Воно так світить,— сказала Зоня, любо ділячи слова.
— А тепер диви. Диви вгору на стріху.
Зоня виконала братів наказ.
— Капає зі стріхи?
— Я не знаю.
— Не капає?
— Капає.
— То заплющай очі і втікай до хати, бо медвідь виліз із буди. Скоро!
Мала Зоня зойкнула і, не чуючись з остраху, влетіла в хату, а за нею Павло.
Мати, що держала глек із кип’ятком, подалась перелякано назад.
— Хто йде? — спитала побілілими устами і присіла на лаву.
— Медвідь виліз із буди... зараз прийде... Мовчіть, тихо,— крикнула дівчинка і, шукаючи охорони коло матері, притулилася до неї.
Павло мовчав.
— Бог би вам це не простив, та би не простив, як мене перелякали...— вимовила.— Аж серце застигло... аж... аж... і то все он той...
І не доповіла.
Але ніхто не приходив.
— Бо стрітення, мамо, та й з стріхи капає...— боронився хлопець.— Гляньте самі: кап-кап-кап...
— А ти чув, що дзвонили?.. Та й не дослухав?.. Дам я тобі колись медведя!.. Дам, що пам’ятатимеш... Аж піт виступив на чоло...
* * *
Морози й стужа лагідніли, сніг іще хіба несподівано й рідко навертався, часто або дуже великими, або дрібонькими зірочками вставлявся, а замість нього імлистий дощ топив біле покривало землі, хат і дерев, оставляючи тут і там поодинокі клапті снігу, ніби простирала по полях, левадах і стріхах.
На невеликій леваді Марти остала між кількома деревами також біла шмата, вижидаючи, що її або зіп’є проміння сонця, або розтопить дрібний дощ, що сік не лиш годинами, але днями й ночами.
Одного разу зайшло слідуюче.
Настало кілька сонячних золотих днів. Газди ходили розглядати свою землю, скільки її хто посідав... і роздумуючи та міркуючи над нею, чи прикладати до неї рук плугом і бороною, чи заміняти за готовий гріш в оренду.