Вона подумала, що, якби цієї миті її матір була поруч, Леа зітхнула б так, наче їй накинули парад танків, відвідини закладу для калік чи балет дельфінів. Стефані зрозуміла, що вона нехтувала собою через свою надто нарцисичну матір, яка вважала себе еталоном краси. До того ж, відділившись від Леа, вона переїхала до китайського кварталу, де опинилася серед чарівних, але дрібненьких моделей, що далі підживлювало її комплекс.
Повз неї пройшла руда, худа, анемічна жінка, так схожа на Леа. Стефані вибухнула сміхом: бабка серед байбаків, інакше не скажеш! Тут, серед цих гігантів, худорлявість виглядала худорбою, а плаский живіт виразно нагадував кістку.
Молода жінка усвідомила глибоку відносність сприйняття і, проливши бальзам на свої рани, наспівуючи, повернулася додому. Крокуючи проспектом Шуазі, між супермаркетом "Танґ" і "Будинком лакованої качки", вона раптом подумала, що завдяки своєму зросту і сяянню вона просто чудова.
Ставши перед великим дзеркалом, вона оглядала цю нову жінку. Її відбиток змінився зовсім незначно — одяг, зачіска, постава, але внутрішнє сяйво й довіра робили її інакшою — вродливою, повнокровною, тілистою дівчиною з розкішними персами. Вона подякувала Карлові й з нетерпінням почала чекати завтрашнього дня.
Коли в понеділок вона переступила поріг палати 221, присутність там лікарів її роздратувала — вона стрималася, щоб їх не вигнати, як раніше позбулася коханки, щоб Карл залишився для неї однієї, а тоді стривожилась: присутні виглядали дуже серйозними. Стефані прослизнула в кімнату, обіперлась на стіну позаду інтернів, прибравши скромного, як і личить медсестрі, вигляду.
З паперовою маскою під підборіддям і вкритими густим волоссям руками, професор Бельфор виглядав занепокоєним. Тихо перемовившись зі своїми асистентами, він повів усю групу до зали засідань для обговорення, бо, як більшість світил Сальпетрієр, почувався вільніше з хворобами, ніж із хворими.
Стефані пішла разом із групою. Там, мірою того, як аналізи проясняли ситуацію, перелякана Стефані дізналася про серйозність того, що трапилося з Карлом. По кількох тижнях прогноз лікарів щодо його життя залишався стриманим, так само, якщо не більше, як тоді, коли його привезла машина швидкої допомоги. Всі надії покладалися на операції, що їх професор Бельфор збирався незабаром зробити.
Окрім болю, Стефані відчула сором. У палаті 221, куди вона летіла щодня, щоб там пережити найчудовіші моменти свого існування, Карл переживав свої найгірші, можливо, останні, миті. Лежачи непорушно на ліжку, з тілом, під'єднаним до гумових рурок і флаконів із рідинами, самотній у невеличкій кімнаті, покинутий на милість інтернів і студентів медицини, які аналізували й коментували, він нічогісінько не мав, нічого не робив, більше не жив, а виживав завдяки технічній підтримці. Вона розгнівалася на себе через свій егоїзм, назвала себе чудовиськом, такою ж несерйозною, нікчемною й кокетливою, як і Карлові коханки.
Того дня, щоби себе покарати, вона несподівано втрималася від відвідин його палати і зробила так, що його доглянули без неї.
У вівторок, прийшовши до Карла, вона побачила, що він дуже ослаб. Він справді спить? Вона підійшла ближче, нахилилася над його обличчям, його ніздрі не відреагували. Тоді прошепотіла:
— Карле, це я, Стефані.
— О, нарешті…
Його голос ішов десь глибоко з тіла і тремтів від почуттів. Він, здавалося, був засмучений.
— Чотири дні без вас — це неймовірно довго.
І хоча й сліпий, повернув голову до неї.
— Я постійно про вас думав. Я вас чекав.
— Щодня?
— Щогодини.
Він казав серйозно, не обманюючи. Вона розплакалась.
— Пробачте. Я більше не піду.
— Дякую.
Вона знала, що цей абсурдний діалог не має нічого професійного: вона не повинна давати таких обіцянок, пацієнт не має права їх вимагати. Проте, ця дивна обставина давала змогу оцінити приязнь, яка їх єднала. Якщо не можна було сказати, що вони кохають один одного, то, принаймні, можна було припустити, що вони один одного потребують.
— Зробіть мені приємність, Стефані.
— Авжеж, Карле, чого ви хочете?
— Візьміть дзеркало та опишіть мені свої очі.
"Яка невдала ідея, пожалкувала вона, у мене лише банальні карі очі". Шкода, що він не попросив зробити це в її мами, яка так пишалася своїми блакитними очима.
Стефані принесла кругле дзеркало з побільшувальним ефектом, вмостилася на краєчку ліжка і подивилася на свій відбиток.
— Очне яблуко дуже біле.
— Як яєчний білок?
— Як білизна емалі, що виглядає глибокою, щільною, як сметана, загусла після перебування в печі.
— Дуже добре. Далі…
— Чорна облямівка, заторкнута невеличким завитком, обрамляє райдужну оболонку та увиразнює відтінки кольору.
— О… розкажіть.
— Там є коричневий, брунатний, бежевий, рудуватий, червоний, інколи з'являються спалахи зеленого. Там набагато більше барв, ніж видається.
— У деталях зачаївся Бог. А зіниця?
— Дуже чорна, дуже чутлива. Вона округлюється, скорочується, застигає, потім розширюється. Дуже балакуча ця зіниця, дуже виразна.
— Дивовижно… Ваші повіки тепер.
Гра тривала далі. Брови, вії, розміщення волосся на голові, мочки вух… Керована поглядом цього сліпого Стефані відкрила нескінченні нюанси видимого світу, непідозрювані багатства свого тіла.
У роздягальні, перед тим як піти, вона помітила перед своєю шафкою букет рожевих і бузкових півоній, обрамлений елеґантними зеленими гілками, менш яскравими, ніж світло-зелені. Вона підняла його, щоб віддати на рецепції, ні на мить не уявляючи, що він призначений для неї, аж тут із нього випала картка, на якій каліграфічними літерами було написано: "для Стефані, найчудовішої з медсестер".
Від кого цей знак шани? Вона марно оглядала шовковий папір обгортки, доторкнулася до квітів, оглянула стебла, але не знайшла жодного підпису чи якоїсь підказки.
Прийшовши додому, вона поставила дарунок навпроти свого ліжка, щоб їх споглядати, певна, що вони від Карла.
Наступного дня новий букет — так само з півоній, але жовтих і червоних, — чекав на неї перед її шафкою. Такий самий текст на картці. Та сама стриманість відправника.
Вона одразу піднялась у палату 221 і під час розмови з Карлом намагалася вивідати, чи він справді є тим щедрим постачальником. Оскільки їй не пощастило вловити якогось знаку, вона несподівано запитала: