І ось, коли ми, засапавшись, уже підбігали до школи, мене знов охопив страх, і я рвучко зупинився.
– Ви біжіть, я зараз, – сказав я хлопцям. Задзвонив останній дзвоник. Усі побігли по класах.
Я дивився на повитий плющем будинок школи. Там лунали високі дитячі голоси, зливаючись у суцільний безугавний гомін. Раз у раз його розтинали звуки маленьких дзвіночків на вчительських столах і різні голоси вчителів.
"І тут отрута, – подумав я. – Вчителі теж труять нас! Хочуть, щоб я хворів. І навчають хворіти все дужче й дужче! Та ще й... ще й радіти з того, що хворієш!.."
– Доброго ранку, Дугласе.
Я почув стукіт високих підборів по цементованій доріжці. Позад мене стала міс Адамс, наша директриса, у пенсне на широкому блідому обличчі, з коротко підстриженим темним волоссям.
– Ходімо, – мовила вона, міцно взявши мене за плече. – Ти вже й так спізнився. Ходімо ж бо.
І повела мене сходами нагору – раз-два, раз-два,— нагору, назустріч моїй долі...
Містер Джордан був тілистий чоловік з поріділою чуприною й серйозними зеленими очима, що мав звичку погойдуватись на п'ятах, стоячи перед своїми таблицями. Того дня він приніс до класу велике зображення людського тіла без шкірних покривів. На ньому було добре видно зелені, сині, рожеві й жовті вени, капіляри, м'язи, сухожилки, внутрішні органи, легені, кістки й жирові тканини.
Містер Джордан кивнув головою на таблицю.
– Раковий процес дуже подібний до нормального розмноження клітин. Це немовби знавісніла нормальна функція. Перевиробництво клітинного матеріалу... [575]
Я підняв руку.
– А як щодо їжі... тобто я хотів спитати: що змушує тіло рости?
– Добре запитання, Дугласе. – Він поплескав по таблиці. – Надходячи в організм, їжа розщеплюється, засвоюється і...
Я слухав і добре розумів, що намагається зробити зі мною містер Джордан. Роки дитинства відбилися в мені, як відбивались у м'яких сланцях доісторичні живі організми. А містер Джордан хотів стерти, загладити ті відбитки. Так, щоб зрештою всі мої переконання й уявлення безповоротно згинули. Моя мати змінювала моє тіло їжею, містер Джордан впливав на мою свідомість словами.
Отож я перестав його слухати й почав малювати щось на папері. Потім замугикав під ніс пісеньки, став вигадувати свою власну мову. Решту дня в класі я не чув анічогісінько. Цим я відбивав напад на себе й протидіяв отруті.
Але після школи, проходячи повз крамничку місіс Сінгер, я таки купив собі цукерку. Просто не втримався. А коли з'їв її, то написав на внутрішньому боці обгортки: "Це остання цукерка, яку я з'їв. Більше не візьму до рота жодної, навіть у суботу в кіно, коли на екрані з'являться Том Мікс і Тоні".
Я подивився на купу цукерок, що, мов щедрий врожай, громадились на полицях. Жовтогарячі обгортки з небесно-блакитним написом "Шоколад". Жовті й фіолетові обгортки з голубими літерами. Я відчував з'їдену цукерку в собі, відчував, як ростуть від неї мої клітини. Місіс Сінгер щодня продавала сотні цукерок. То, виходить, вона була в змові? Невже вона не знала, що діється від солодкого з дітьми? А коли знала, то, мабуть, просто заздрила, що вони такі юні. І хотіла, щоб вони швидше старіли... Я був ладен убити її!
– Що це ти робиш?
Поки я писав на обгортці цукерки, ззаду до мене підійшов Білл Арно. З ним була Кларіс Меллін. Вона дивилася на мене своїми блакитними очима й мовчала.
Я сховав папірця.
– Та нічого, – відповів Біллові.
Ми втрьох рушили далі. Навколо дітлахи грали в "класи", в кульки, ганяли ногами бляшанку, і я обернувся до Білла й сказав: [676]
– Через рік або два нам уже цього буде не можна. Білл тільки засміявся й відказав:
– Чого б це? Хто нам не дасть?
– Вони не дадуть, – сказав я.
– Хто "вони"? – спитав Білл.
– Хто, хто! – відповів я. – Сам побачиш.
– Ого! – мовив Білл. – Та в тебе негаразд із головою.
– Ти нічого не розумієш! – закричав я. – Ось ти граєшся, бігаєш, їси, а вони весь час нишком заморочують тебе, щоб ти й думав інакше, й поводився інакше, й навіть ходив інакше. А потім раптом настає день, коли ти кидаєш усі ігри й починаєш чимось клопотатися!
Обличчя моє пашіло, руки стислися в кулаки. Я не тямив себе з люті.
Білл відвернувся і, сміючись, пішов геть. "Годі, Енні, годі!.." – заспівав хтось у дворі навпроти й перекинув м'яча через дах на вулицю.
Можна обійтися цілий день без сніданку, без обіду, а от чи можна й без вечері? Коли я прослизнув на своє місце за столом, мій шлунок волав з розпачу. Я обхопив руками коліна і втупив у них очі. "Не буду їсти,— казав я сам собі. – Я доведу їм, не відступлю".
Батько вдав, ніби нічого не сталося.
– Не хоче, то хай іде собі, – сказав він матері, побачивши, що я не доторкаюся до вечері. І підморгнув до неї. – Поїсть потім.
Цілий вечір я прогуляв на теплих, вимощених цеглою вулицях містечка – ганяв з хлопцями гримку бляшанку, залазив у дедалі густішій сутіні на дерева.
До кухні я прийшов уже десь по десятій і зрозумів: усе було марно. На холодильнику лежала записка: "Бери все сам. Тато".
Я відчинив холодильник, і в обличчя мені війнуло прохолодою та духом остудженої їжі. Всередині перед моїми очима постала чудова картина напівзруйнованої смаженої курки. Поруч, наче в'язки дров, лежали ретельно складені одне до одного стебла селери. На тлі густої зелені петрушки червоніли суниці...
Руки мої замелькали в повітрі. Здавалося, їх уже не дві, а дванадцять. Як ото в східних богинь, що їм поклоняються у тамтешніх храмах. Одна рука вже тримала помідор. Друга шаснула по банан. Третя загребла суниці. [577] Четверта, п'ята, шоста – всі водночас – хапали та шматок сиру, та маслину, та редьку!..
Через півгодини я вкляк перед унітазом і квапливо відкинув сидіння. Тоді розкрив рота й став запихати за язик ложку – далі, далі, аж у зсудомлену горлянку...
Потім я лежав у ліжку, радіючи, що звільнився від їжі, яку так жадібно поглинув, і раз у раз здригаючись від ядучого присмаку в роті. Я ненавидів себе за слабкодухість і весь тремтів, геть спустошений, кволий і знову голодний, але про те, щоб поїсти, вже й думати не міг...
Уранці я прокинувся зовсім розбитий і, мабуть, дуже блідий, бо мати помітила це й сказала: