— Ірко, що сталося? Чого ти плачеш?
Двоє очей, покірних, боязких, але щасливих, таких щасливих, що не можна їм гріха пам'ятати, дивляться на Марію.
— Ой мамусику, — очі пробують всміхатися, але сльози раз у раз перешкоджають їм, — чого ти дивишся так недобре на мене? Я тобі завтра все скажу, я маю тобі так багато сказати… Тільки сьогодні не питай мене… Я така щаслива… Така щаслива…
— О Ірусь, Ірусь, дитинко моя… — Марія не може більше нічого сказати. Їй хочеться взяти ту дитину в свої обійми й гукнути всім матерям світу: "Яка з вас, матері, може похвалитися більшим довір'ям своєї дитини?.."
Ірка у милому здивуванні тулиться до мами й не може зрозуміти, чого мусик плаче… Хоче здогадатися:
— Але тебе я ще більше люблю, мусику…
— Я знаю, дитинко. Тепер іди спати. Завтра поговоримо.
Марії не спиться. Із заплющеними повіками лежить тихенько в своєму ліжку і ще раз перебирає в думці все, що приніс їй сьогоднішній день. Їй здається, що вона тільки сьогодні побачила світ зовсім іншим… Але її не лякають ті зміни, навпаки, вона бадьоро йде назустріч новому. Ірка — вже не дитина, а молода дівчина. Закохана молода жінка… Марія щойно бачила, як та закохана дівчина плакала від надміру щастя…
Марія питає своє серце: "Невже ж можна так любити? Невже?" — звертається до своїх майже забутих сімнадцяти літ.
Ті мовчать. Марія ніколи не плакала з надміру щастя, бо ніколи не була так закохана…
Її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу.
Подія за подією, рік за роком пройшли спокійно, послідовно, неначе хтось невидимий нанизував їх на рівну сталеву нитку…
1933