— Еге ж!.. Тільки я хочу все ж таки лягти, та й ви лягли б.
Вона почала лагодити собі постіль на верхній лаві. Коли він хотів допомогти їй влізти, вона раптом одвела його:
— Ні, ні! Нащо це? Я ж не буду вам допомагати, я добре й сама можу,— і вона легко скочила наверх.
Він теж умостився понад дівчиною, що спала внизу Довго вони лежали мовчки. Вони лежали поруч, як Трі-стан і Ізольда. Тільки не було меча між ними !; не було й любові між ними...
Він був безмірно щасливий, щасливий, бо переживав піч, якої мільйони не можуть пережити, ніч чисту, ніч святу. Він був щасливий, що ділив із нею її горе, що вона довірилась йому, як другу, як брату. Він був щасливий, що вперше він не бачив жінки в цій жінці: він її не кохав, а проте одцурався б ради неї, ради цієї приязні од усього: од сім'ї, од дітей, котрих він любив більше, як життя; одрікся б і пішов би на край світа, на смерть... Він був щасливий, що був людиною..
її ж уперше в цю ніч покинула думка про самогубство, про смерть, і хотілося їй до болю, щоб той, дорогий і чудовий, котрого нема вже з нею на землі, міг бачити її і їх друга й радіти за неї, бо вона знайшла для себе порозуміння...
Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі,— для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі...
Довго лежали вони так із заплющеними очима. їй здавалось, що він заснув. Вона тихенько зсунулась долі, напнулась теплою хусткою і попростувала до дверей направо. Він хутко підвівся і промовив:
— Не ходіть у той бік!
Вона мовчки повернулась і пішла ліворуч. Коли вона вернулась на своє місце, він, здавалось, спав.
Тільки як же її зворушило це дрібне піклування про неї!.. Хто знає, чого він боявся: чи того п'яного в сусідньому вагоні, чи бруду того місця. Тільки він чогось боявся за неї і виявляв свою турботу так просто, так "тверезо" і разом так наївно, що вона усміхнулась сама до себе.
Вона лягла і знову закрила очі, але заснути не могла. Якісь блискучі яски сіяли в повітрі перед її очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а сині квітки почали носитись угору і вниз. Накінець, виявилась на їх тлі голівка маленької дівчинки, дочки того чоловіка, що лежав поруч із нею, дівчинки з милими синіми оченятами, з напіводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кісками на плечах. їй пригадалась несподівана й чула дитиняча любов до неї самої, нічим з її боку не викликана, хіба тим тільки, що вона була дочка свого батька...
— Ні, ви таки не спите? — раптом обізвався він до неї.— Я почуваю це...
Вона, замість одповіді, почала декламувати, все не розтуляючи очей:
Знизу зорять квітки, Згори зірки мигтять, Чисті мрії мої золоті Швидко, швидко летять Од квіток до зірок, Знизу вгору й навпаки — Од зірок до квіток...
Що це? — він звівся на лікті і слухав, як зачарований. ^
Це моє! — сказала вона.— А знаєте, що я складала вірші тільки раз у свому життю, в ту добу, коли ми були, заручені... Ні раніше, ні пізніше... І тепер не розумію й не можу розуміти... ні одного вірша. Чи не чудно се?
Еге ж!..
А ось ще:
Потяг . В вирій поринання.. Хмари димові.-Потяг зайве приглядання.. Пасма парові
Потяг., он де обрис милого лиця.. Ой цікавість недоречна! Ой ви мрії, мрії,— без кіпця! Флер на ній. В очах журба сердешна. Видно, доля мало щастя їй дала.. І сміється поруч дівчинка мала.. V Жовто-синяя вагонів череда..
Знов чудовий образ красний..
Хто, куди? Текучі думки, як вода
Ти звідкіль, мій янгол ясний?
Поруч гарний, з чорним вусом молодий..
І блищить на пальці перстень шлюбовий
Він дивився на неї і не знав, чи гарна вона була, чи ні, тільки здавалась вона йому надзвичайною.
— Еге ж, перстень! — повторила вона," задумливо дивлячись на свою руку, на котрій були два шлюбних персні — на другому й на четвертому пальці.— А знаєте, як цей перстень перейшов до мене?
Розкажіть! Я вже давно прикметив, що він у вас, тільки як же він дістався вам? Він же повинен бути і а надто великий для вас... Розкажіть, розкажіть! — Він шсміявся, чи, пакг не засміявся, тільки їй учувся сміх і... цього було досить для неї...
— У його була дуже маленька рука,— сухо одказала попа, глянувши на його прездорову руку, і замовкла.
Він не насмілився напосідатись.
Згодом він заснув, втомлений і радісний. Вона не спала до кінця.
Вранці вони приїхали до одної із станцій і розстались. Вона повинна була їхати далі,— він мусив залишитись. Коли настала година розставання, вона швидко забігала по платформі, хапаючись за груди рукою, важко дихаючи:
— Ой, це серце, воно тепер часто мучить мене з тих пір, як...— вона не доказала і, раптом повернувшись, простягла йому руку:
— Прощавайте! Спасибі!
Він припав устами до її руки й не хотів одриватись. Вона легенько приторкнулась до його чола губами, тремтячи як метелик.
— Дозвольте мені поцілувати вас,— сказав він і поцілував її в губи ніжно й лякливо.
Вона стояла, як статуя з мармуру, холодна й нерухома, і, міцно стуливши свої вуста, прийняла той поцілунок, бо вона була певна в ньому, вона вірила в нього, вірила в приязнь. Згодом вона ворухнулась і почала йти до вагона, не оглядаючись. Тоді він побіг за нею, обняв її й поцілував ще раз гарячими, вогкими губами. Вона здригнулась, відхитнулася й кинулась прожогом до вагона. Вскочивши на поміст, вона, судорожно та непритомно вчепившись за залізні поручні руками, стояла, дивлячись полумутним поглядом у просторінь, не бачачи, що її приятель швидко йшов услід за потягом, що одходив од станції, йшов і махав безперестанку капелюхом у високо підведеній руці.