(1) Шканці — верхня частина судової палуби між середньою й задньою щоглами.
(2) Бізань — нижній косий парус на бізань-щоглі.
— Ти надто багато знаєш, англійський собако! — задихаючись, процідив він і, кинувшись на Блада, схопив його за горло.
Якусь мить вони, міцно обхопивши один одного руками і похитуючись, стояли на місці, потім Блад під-іставив іспанцеві ногу, і обидва разом покотились по палубі. Іспанець покладався на свою неабияку силу, але вона не могла зрівнятися з силою твердих м'язів ірландця, загартованих останніми випробуваннями в неволі. Дон Дієго сподівався задушити Блада і таким чином виграти півгодини, необхідні для підходу того красивого корабля, який прямував до них. Корабель, той, напевне, іспанський, бо чий же ще наважився б так сміливо розтинати іспанські води біля Гаїті? Але цим нападом дон Дієго остаточно викрив себе. Він зрозумів це, коли Блад, спритно поклавши його на лопатки, притис до палуби і став коліном на його груди. Тим часом на поклик капітана по трапу піднімалися його люди.
— Може, помолишся за свою паскудну душу? — глузливо й водночас суворо запитав капітан Блад.
Але іспанець, хоча і втратив будь-яку надію на порятунок, все ж витис із себе посмішку, відповівши не менш уїдливо:
-— Хотілося б знати, хто помолиться за твою душу, коли той галіон візьме вас на абордаж?
— Отой галіон? — перепитав капітан Блад, усвідомивши раптом страшну істину, що їм уже не уникнути наслідків зради дона Дієго.
— Авжеж, отой самий! — повторив дон Дієго і ще з глузливішою посмішкою додав: — А знаєш, що то за корабель? Якщо ні, то я скажу. Це — "Енкарнасйон", флагманський корабель командуючого іспанським флотом у [98] Карібському морі адмірала дона Мігеля д'Еспіноса, а дон Мігель — мій брат. Дуже вчасна зустріч. Як бачите, всемогутній на боці католицької Іспанії.
Від колишньої добродушності та чемності Блада не лишилося й сліду. В очах його спалахнув вогонь, обличчя стало рішучим. Залишивши іспанця в руках своїх товаришів, він наказав їм:
— Зв'яжіть його! Але не бийте — дивіться, щоб і волосина не впала в його голови!
Таке розпорядження не було зайвим. Ошалілі від думки, що, можливо, їм доведеться одну неволю замінити іншою, набагато жорстокішою, люди ладні були розтерзати іспанця на місці. І якщо вони зараз послухали капітана й стрималися, то лише тому, що несподівана металічна нотка в його голосі обіцяла дону Дієго д'Еспі-носа-і-Вальдес дещо більше, ніж звичайна смерть.
— Підлий пірат! Паскуда! "Людина честі"! — Капітан Блад не переставав обсипати свого в'язня лайкою"
Але дон Дієго глузливо глянув на нього і зауважив:
— Ти недооцінив мене.— Він говорив англійською мовою, щоб усі могли зрозуміти його.— Я ж застерігав тебе, що не боюся смерті, і доведу це. Тобі не збагнути цього, англійський собако.
— Ірландський, коли твоя ласка,— виправив його капітан Блад.— А чого варте твоє слово честі, іспанське бидло?
— Ти думаєш, що я давав слово честі заради того, щоб залишити вас, ублюдки, на цьому прекрасному іспанському кораблі, на якому ви воювали б проти нас, іспанців? Ха-ха! — дон Дієго хрипко зареготав.— Ти, дурню, можеш убити мене! Пхе! Хіба ж не чудово: померти, чесно виконавши свій обов'язок. Не мине й години, як усіх вас закують у кайдани, а "Сінко Льягас" знову належатиме Іспанії.
При цих словах спокійне обличчя капітана Блада побіліло, незважаючи на загар. Тим часом навколо полоненого скупчилися жадібні до помсти бунтівники, розлютовані й злі.
— Зачекайте! — владно наказав Блад. Він крутнувся на підборах, підійшов до борту і глибоко замислився. До нього підійшли Хагторп, Волверстон і гармаш Огл. Мовчки дивилися вони на корабель, що наближався, ідучи їм навперейми.
— Десь за півгодини,— сказав Блад,— він зблизиться з нами, і його гармати зметуть чисто все з нашої палуби. [99]
— Ми будемо битися! — вигукнув одноокий велетень, підкріпивши свої слова лайкою.
— Битися! — іронічно посміхнувся Блад.— Нас так мало. Двадцять чоловік! Хіба ми зможемо битися? Ні, в нас єдиний вихід — переконати їх, що ми іспанці, що в нас усе гаразд. Нам треба, щоб вони не перешкоджали нам іти своїм курсом.
— Та хіба це можливо? — запитав Хагторп.
— Ні, неможливо,— сказав Блад.— Якби...— Він урвав свою мову, і, замислившись, втупився в зелені хвилі.
З болісною ноткою сарказму в голосі Огл запропонував:
— Ми могли б послати туди шлюпку з доном Дієго д'Еспіноса та іспанськими гребцями, щоб він запевнив свого брата-адмірала, що всі ми вірнопіддані його католицької величності...
Капітан рвучко повернувся. Здавалося, ніби він хоче вдарити гармаша. Але раптом вираз його обличчя змінився: в очах засяяло натхнення.
— їй-богу, ти маєш рацію! — Цей проклятий пірат не боїться смерті, але його син, можливо, дотримується іншого погляду. В Іспанії дуже розвинуте почуття синівської шанобливості.— Він повернувся і підійшов до купки людей, що з'юрмилися навколо полоненого.— Чуєте! — наказав він.— Тягніть його вниз!
Показуючи дорогу, Блад спустився через люк у трюм, де повітря просякло запахом смоли та канатів, і попростував на корму. Широко розчинивши двері просторої кают-компанії, він увійшов туди в супроводі півдесятка своїх людей, що тягли зв'язаного іспанця. Сюди охоче прийшли б усі, якби не суворий наказ капітана залишитися на палубі з Хаггорпом.
У кают-компанії стояли три заряджені гармати, висунувшись жерлами з відкритих амбразур.
— Ось і матимеш роботу, Огл,— кинув Блад, звертаючись до гармаша, і вказав на середню гармату.— Відкоти її назад.
Коли наказ було виконано, Блад кивнув тим, що тримали дона Дієго.
— Прив'яжіть його до жерла гармати! — розпорядився він і, поки вони виконували його наказ, повернувся до решти команди: — Приведіть іспанських полонених. А ти, Дайк, біжи нагору і накажи підняти іспанський прапор.
Дон Дієго, ноги якого були прив'язані до лафета, а тіло [100] дугою вигнулося, закриваючи жерло гармати, злобливо лаявся, втупивши божевільний погляд у Блада та поводячи білками очей. Можна не боятися смерті, але навіть найбезстрашнішу людину проймає жах, коли вона дізнається, якою саме смертю їй доведеться вмирати.