Полковник придивився уважніше.
— Сто чортів вашій матері! — з дурних радощів полковник заговорив фальцетом.— І з цими молодцями ти захопив іспанський фрегат і побив собак їх же власною зброєю! Чудово! Та це ж героїзм!
— Героїзм? Ні, точніше — епічний подвиг. Ви, здається, починаєте розуміти всю глибину мого хисту, полковнику?
Бішоп сів на кришку люка, скинув свого крислатого капелюха й витер спітнілий лоб.
— Ти здивував мене! — сказав він, ледве переводячи подих.— Клянусь спасінням душі, це дивовижно! Повернути гроші, захопити цей чудовий корабель, і все, що на [83] ньому! Це хоч трохи винагородить нас за інші збитки. Клянусь життям, ти заслуговуєш на відзнаку.
— Я цілком поділяю вашу думку.
— Триста чортів! Ви всі заслуговуєте на винагороду, і ви побачите, що я можу бути вдячним.
— Інакше й бути не може,— зауважив Блад.— Залишається довідатись, на яку винагороду ми заслуговуємо і наскільки ви будете вдячним.
Полковник пильно глянув на Блада, і тінь подиву перебігла по його обличчю.
— Хіба ж це не ясно? Його превосходительство губернатор сповістить у Лондон про ваш подвиг, і, можливо, вам пом'якшать вирок.
— О, щедрість короля Якова добре відома! — глузливо кивнув Натеніел Хагторп, що стояв поруч. Хтось із шеренги пирснув сміхом.
Полковник Бішоп неспокійно затупав на місці. До його свідомості дійшло, що за цією чемністю може критися ворожість.
— І ще не все з'ясовано,— вернувся до попередньої розмови Блад.— Я маю на увазі вашу обіцянку висікти мене. Не знаю, наскільки ви взагалі дотримуєтесь свого слова, але в таких справах ви досі виконували обіцянки. А мені, як я пам'ятаю, ви сказали, що не залишите живого місця на моїй спині.
Здавалося, що такі спогади образили плантатора, він аж руками замахав.
— Що ви! Що ви! Невже я згадуватиму про це після такого благородного вчинку?!
— Я радий, що ви так думаєте. Але все ж мені дуже пощастило, що іспанці з'явились учора, а не сьогодні, а то я був би зараз там, де Джеремі Пітт. І де б тоді взявся той здібний чоловік, що побив іспанську наволоч її ж зброєю?
— Навіщо про це згадувати?
— Мушу, любий полковнику. У свій час ви заподіяли людям чимало лиха своєю жорстокістю. І я хочу, щоб ви відчули дещо на собі і на все життя запам'ятали це,— хоча б заради тих, хто колись у майбутньому може ще потрапити до вас у лабети. Там, у кормовій рубці лежить Джеремі, чию спину ви розмалювали всіма кольорами райдуги. Бідолаха ще проваляється не менше місяця. А якби не іспанці, то зараз він міг би вже бути й на тому світі; та, можливо, що й я разом з ним...
Після цих слів наперед виступив Хагторп, високий, [84] енергійний чоловік з виразно окресленим, привабливим обличчям.
— І хочеться вам марнувати час на такого мерзотника? — з подивом запитав колишній офіцер королівського військово-морського флоту.— Викиньте його за борт, та й по тому.
Очі полковника мало не вилізли на лоб.
— Що це, в біса, ви верзете?! — заревів він.
— А ви щаслива людина, полковнику,— перебив його Пітер Блад,— хоча ви й не догадуєтесь, чому саме.
Цього разу не втерпів Волверстон, цей одноокий здоровань. Він найменше був схильний панькатись.
— Повісити його на нок-реї!(1) — почувся його різкий, сердитий голос, гаряче підтриманий вигуками декого з колишніх невільників.
(1) Нок-рея — край перекладини на щоглі.
Полковник Бішоп затремтів, але Блад, обернувшись до друзів, абсолютно спокійно промовив:
— Ось що, любий Волверстон,— сказав він,— дозволь мені командувати. Здається, так ми домовлялися, і я прошу не забувати цього.— Погляд його перебіг по всіх присутніх, вказуючи, що звертається він до всіх.— Я хочу, щоб полковникові Бішопу зберегли життя. Він потрібен нам, як заложник. Якщо ви наполягатимете на тому, щоб його повісили, то вам доведеться повісити й мене, разом з ним, або ж я зійду на берег.
Ніхто нічого не відповів йому, хоч вираз на обличчях колишніх рабів свідчив, що вони не зовсім згодні з капітаном. Лише Хагторп знизав плечима і втомлено посміхнувся. А Блад вів далі:
— Пам'ятайте, друзі, що на кораблі може бути лише один капітан. Отак.— І він знову повернувся до переляканого полковника: — Хоч я й обіцяю зберегти вам життя, однак мушу,— ви самі це чули,— затримати вас на судні як заложника. Це буде надійною гарантією хорошої поведінки губернатора Стіда і всіх тих, хто залишився в форті, поки ми не вийдемо в море.
— Поки не вийдемо...— жах, що пройняв душу полковника, не дав йому закінчити ту недоречну фразу.
— Саме так,— підтвердив Пітер Блад і повернувся до офіцерів, що супроводжували полковника.— Вас, панове, чекає шлюпка. Ви чули мої слова. Так от передайте їх його превосходительству разом з моїми найкращими побажаннями. [85]
— Але, сер...— почав був один із них.
— Розмову скінчено. Мене звуть Блад. Я — капітан "Сірко Льягас", захопленого як військовий трофей у дона Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес, що зараз перебуває на борту корабля як бранець. Вам час зрозуміти, що я вдався до зброї не тільки заради того, щоб побити іспанців. Он трап. Ви побачите, що краще спуститися по ньому, ніж летіти через борт. А це може статися, якщо ви затримаєтесь.
Офіцерів легенько підштовхнули, і вони пішли, незважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився один на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.
З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Пітта, мали деякі знання в морській справі. Хагторп, колишній стройовий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.
Знявшись із якоря і поставивши вітрила на гротщоглі, вони при легкому бризі пустилися до виходу у відкрите море. Форт мовчав.
Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, що, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:
— Ви вмієте плавати, полковнику?
Полковник Бішоп з страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.
— Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви,— люб'язно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав: — Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені утримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.