Але охоронці були насторожені. Мускулясті бронзові руки грубо схопили змучене тіло, скрутили рабові руки і міцно зв'язали їх.
Обличчя Бішопа покрилось плямами. Поривчасто дихаючи, він якусь мить подумав, а потім наказав:
— Заберіть його!
Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Пітта охопив відчай. Якими б страхітливими не здавалися катування,— не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча з цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.
Вони вийшли на зелене плато і попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Вздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Пітт спіймав себе на тому, що подумав — в одному з цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч крихту талану. Очі його тужним поглядом вп'ялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайлській бухті. Звідси, з узгір'я, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривалося фортом, а з другого — рядом довгих пакгаузів. І там, під легким бризом, що ледь-ледь морщив сапфірову поверхню Карібського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого майорів англійський прапор.
Полковник Бішоп зупинився і, прикривши м'ясистою рукою очі від сліпучого сонця, почав розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу корабля — від кормової надбудови, що баштою здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.
Корабель входив в бухту надто повільно, а це свідчило, що шкіпер його погано знав ці води і вважає за краще посуватися обережно, вимірюючи глибину бухти лотом. При такій швидкості йому, напевне, буде потрібно не менше години, щоб стати на якір у порту. Поки полковник розглядав корабель, милуючись його граціозністю, Пітта завели за частокіл і закували там у колодки, що були готові кожної хвилини прийняти бунтівливих рабів.
Незабаром сюди ж повагом прийшов полковник Бішоп.
— Непокірна дворняга, що вишкіряється на свого хазяїна, мусить навчитися покори ціною посмугованої шкіри,— тільки й сказав він, беручись за обов'язки ката.
Те, що він власноручно взявся за роботу, яку більшість людей його сану із самоповаги доручали слугам, показувало, до якого здичавіння дійшла ця людина. Він немилосердно, з якоюсь незбагненною насолодою шмагав свою [66] жертву по голові й по спині, ніби задовольняючи кровожерний інстинкт звіра. Від ударів бамбукова палиця незабаром розкололася на кілька окремих гнучких смуг із гострими, мов бритва, краями. Муки катованого були нестерпні.
Коли, нарешті, знесилившись, полковник Бішоп відкинув залишки потрощеної палиці, вся спина бідолашного Пітта являла собою криваве місиво.
Жодного звуку не почув полковник від юнака. Тільки коли бідоласі було вже надто сутужно, з уст його зривався ледве чутний стогін.
Екзекутор поставив ногу на колодки і нахилився над своєю жертвою. На його грубому м'ясистому обличчі з'явилася невблаганна, потворна посмішка.
— Думаю, що це навчить тебе належної покори! — сказав він.— Ти будеш тут без їжі і води — чуєш — без їжі і води! — поки не скажеш мені, як звуть твого полохливого приятеля і чого він сюди приходив.— 3 цими словами-кат крутнувся на підборах і пішов геть у супроводі своїх охоронців.
Його слова вчувалися Пітту немов у сні. Після неймовірних страждань його охопив безмежний відчай, і юнакові було байдуже, чи житиме він, чи ні.
Проте з цього тупого заціпеніння, викликаного нелюдським болем, його скоро вивели нові муки. Колодки стояли на відкритому місці під палючим сонцем, від проміння якого посічена, закривавлена спина Пітта взялася пухирями, наче її смажили на вогнищі. До того ж мухи, прокляті мухи Антільських островів, приваблені запахом крові, хмарою обліпили його рани. Недарма винахідливий полковник Бішоп, який так добре розумівся на мистецтві розв'язування язиків упертим рабам, вважав, що немає потреби вдаватись до інших засобів катування. При всій своїй звірячій вдачі він не зміг би вигадати мук, страхітливіших і нестерпніших за ті, яких Піттові додала сама природа. Закутий у колодки невільник звивався від укусу мух, рискуючи повикручувати собі ноги.
В такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано з'явився перед затуманеним від болю поглядом Пітта. В руках у Блада був великий пальмовий листок. Ним він повідгонив ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, прив'язавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од в'їдливих мух і немилосердного сонця. Після цього сів поруч, поклав голову нещасного на своє плече і змочив йому [67] обличчя холодною водою. Піхт нервово здригнувся і, важко зітхнувши, застогнав.
— Пити! — вимовив він, задихаючись.— Пити, ради бога!
Блад підніс кухоль до його тремтячих губів, і Пітт почав жадібно пити, відірвавшись лише тоді, коли висушив кухоль до дна. Вгамувавши спрагу і відновивши таким чином сили, Пітт спробував сісти, але скрикнув од болю.
— Ой, спина!
В очах Блада спалахнув гнівний вогник, губи рішуче стиснулися. Але, коли він заговорив, голос його пролунав спокійно й рівно:
— Заспокойся, друже. Не все зразу. Твоїй спині, принаймні поки що, не буде гірше — я накрив її. Скажи мені, що сталося. Ти, мабуть, думаєш, що ми зможемо обійтися без штурмана, коли дав привід тварюці Бішопу мало не вбити себе?
Пітт сів і знову застогнав, але цього разу скоріше від душевного болю, ніж від фізичного.
— Не думаю, що тепер вам знадобиться штурман.
— Що?! — вигукнув Блад.
Пітт, як тільки міг стисло, пояснив обстановку. Час від часу йому не вистачало дихання, і він затинався.
— Я гнитиму тут, поки не скажу ім'я того, хто приходив і чого він приходив,— закінчив він.
Блад гнівно підвівся:
— Прокляття на твою голову, мерзенний рабовласнику! — вихопилось у нього з грудей.— А втім, ми повинні щось придумати. К чорту Нетталла! Чи внесе він заставу за шлюпку, чи ні, чи дасть пояснення чиновникам, чи не дасть,— шлюпка однак залишається в наших руках. Ми тікаємо, і ти з нами.