Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах — кумедні карнавальні маски.
У їдальні працював святковий буфет.
З залу лунала весела музика.
Концерт ще не починався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка Снігуроньки дуже гріла.
Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.
– Тусько! — примхливо сказала раптом Ляля.— Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Так жарко, просто жах!.. Будь ласка!..
Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.
Професор, який усе чув, теж розгубився — розкрив рота і наче захлинувся.
– Лялю! — нарешті видушив він із себе.— Лялю, що це ти?!. Як це ти?!.
– А що такого?.. Я ж попросила... Сказала "будь ласка"...— невинно закліпала віями Ляля.— Ану тебе! — ображено махнула рукою і пішла по коридору.
Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.
Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів. Нарешті узяв себе в руки.
Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулася й закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.
Уже Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.
Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський готували свій секрет — вони збиралися запалити бенгальські вогні в залі під час виступу Діда Мороза.
Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:
– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..
У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка.
– Будь ласка! — з притиском повторила Надя.
Ляля глянула на Надю, потім па Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.
її перестріла Люба Присяжнюк:
– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..
Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:
– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери... Будь ласка!..
Ляля прикусила губу.
А до неї вже бігла Таня Верба:
– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!..
І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям...
Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як з дверей школи вийшла на вулицю розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою...
...Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку...
Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь...
* * *
За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик з насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.
Хлопчик — це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.
Дівчинка — це Зойка Логвиненко, або Заєць.
Кіт і Заєць
Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. їхні батьки — Друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуевицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! — схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще — й пожартувати не можна...
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити,— нічого не виходить. Котька прицілиться — бац! — і м'яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть-дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був вів хлопчина.
А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.