– Там у них така електричка в Берліні надземна... називається "ес-бан"...— простогнала тьотя Любочка.— Так я в тому "ес-бані"... як їхала на вокзал... забула... У мене було стільки пакунків, рибочко... А там таке діється... стільки людей...
Ярикові зробилося так гірко, наче йому всередину накидали полину. І від тої гіркоти сльози самі собою закапали з очей. Він так ждав! Так виглядав! Так же хотів пхекнути Ігорю Дмитрусі: "Обійдеться!" І Льоні Монькіну. І Валері Галушкинському... Пхекнеш тепер!
У-у-у!..
– Не плач, пташечко!.. Не плач, золотко!.. Дивись, я тобі привезла таке... таке... — тьотя Любочка кинулася до своїх речей і стала квапливо розмотувати якийсь здоровенний, схожий на бомбу пакет. Ярик ще встиг подумати: "Якщо іграшкова бомба — кину на Дмитруху! Підкладу йому під парту! Хай знає!" Але в пакеті була не бомба. В пакеті був якийсь гранчастий, обклеєний лискучим кольоровим папером, порожній усередині конус — наче клоунський ковпак.
– Як же його жувати? Хіба я його вгризу? — здивовано звів брови Ярик.
– Гризти його не можна. Він картонний,— засміялася тьотя Любочка.— Це — "цукертюте", що в перекладі означає — торба для цукерок. Такі "цукертюте" в Німеччині дарують дітям у перший день, як вони йдуть до школи, або, як кажуть німці, "цум ерстен шульганг". Тобі не подобається?
– Подобається,— зітхнув Ярик.— Тільки що я з ним робитиму?
– Як — що?.. Ах, я ж забула покласти цукерки. Я ж купила,— заметушилася тьотя Любочка.— Тільки вже в Бресті, на наші гроші, бо... Чотири кілограми... Різних...
І тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в "цукертюте".
– Понесеш у школу. Друзів почастуєш. Це ж цікаво. Диви, як гарно.
Здоровенницьке "цукертюте", повне з верхом (мабуть, ціле відро цукерок влізло), справді мало непоганий вигляд — святкове й надзвичайне, наче казковий ріг достатку.
"А що? Може, й нічого,— подумав Ярик.— Усіх почастую, а Ігорю Дмитрусі, Льоні Монькіну, Валері Га-лушкинському — дзуськи! "Обійдеться!" Жуйте свою жувачку!.."
Ярик одразу повеселішав, поцілував безмежно зраділу тьотю Любочку, висипав цукерки з "цукертюте" просто на підлогу і став роздивлятися. Цукерок була сила-силенна і всіх сортів: "Буратіно", "Гулівер",
"Кара-Кум", "Ведмедик клишоногий", "Ведмедик на Півночі", "Зоологічні", "Пташине молоко", "Байки Крилова", "Ананасні", "Алеко", "Наталка Полтавка"... Просто очі розбігались. І Ярикові найулюбленіші були — "Білочка", з горіховою начинкою. Ярик поклав три "Білочки" на самісінький спід, а вже потім насипав у "цукертюте" решту цукерок. Вирішив — спершу почастує всіх, а собі залишить насподі "Білочки".
...Добре, що Ярик жив недалеко від школи. Бо він би, мабуть, не доніс. І так кілька разів зупинявся і віддихувався. "Цукертюте" було важезне, просто руку обривало. І портфеля ж не кинеш... Правда, тьотя Любочка пропонувала свої послуги (у неї якраз був вільний ранок). Але Ярик категорично відмовився. Ні, ні, ні. Сам, тільки сам!.. Ігорю Дмитрусі ніхто не допомагав носити в школу жувачку!
Перехожі дивилися на Ярика з веселою цікавістю, обертались і проводжали його усміхненими поглядами.
У школі першим він зустрів Валеру Галушкин-ського. Вал ера роззявив рота й кумедно витріщився:
– О! Фо це таке?!
А за хвилину Ярика вже обступили з усіх боків: —О! Що це? Що це?
– Ой! Яке гарне!
– А цукерок скільки! Ой-йой-ой!
– Та не штовхайтесь! Дайте глянути!
– Ой! Що це? Ой!
– Посунься, дай і я подивлюсь!
– А кому це? Кому це ти приніс?
Червоніючи і збиваючись від хвилювання, Ярик хрипким голосом промовив:
– Це... вам... усім... Пригощайтесь!.. Будь ласка!..
– Ура-а! — закричав Спасокукоцький.
– Ура-а! — підхопив Кукуевицький.
– Ой, спасибі!
– Ой, молодець!
– Оце здорово!
– Спасибі... спасибі... спасибі...— завирувало, заверещало, загаласувало навколо Ярика.
– А що це? Звідки? Де ти взяв?
– З Німеччини... Тітка привезла... Називається "цукертюте"... цум шульсте... цум гангсте...— він затнувся,— ну коротше, спеціально для школярів... Беріть! Частуйтесь! Будь ласка!..
Зацікавлені галасом, у клас уже забігали учні з інших класів. І Ярик усіх частував, припрошуючи:
– Беріть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Беріть!.. І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно.
І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав:
– А ти? Бери! Чого ти? Бери!
Ігор рвучко обернувся і розгублено кліпнув очима. Потім почервонів і криво усміхнувся:
– А... ну... давай... Спа... сибі!..
І, вже жуючи цукерку, весело підморгнув і проспівав:
– Фу-ти! Ну-ти! "Цукертюти"!
Ярик усміхнувся йому у відповідь і знову почав припрошувати:
– Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь!
Потім зазирнув у "цукертюте" і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох "Білочок", які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хотілося. "А! Обійдеться!" — з веселою легкістю, подумав він.
Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували і сміялись. Ярик дивився на них, і серце йога сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це хороше, як це радісно — давати радість іншим...
* * *
За першою партою біля вікна сидить гарненька кучерявенька дівчинка з пухленькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках.
Це — Ляля Іванова.
Поруч з нею сидить дівчинка непоказна — довго-носенька, із скромними рудуватими кісками, в окулярах.
Це — Туся Мороз.
Ляля Іванова і Туся Мороз
Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова.
Ляля Іванова — онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова.
Першого разу в перший клас вона під'їхала до школи на чорній "Волзі" і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.
Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.