І не ставала ж поперек горла та, облита сльозами, картопля!
Забути про ту чорну справу, зняти з душі капосний тягар! Та хіба можна наодинці з собою брехати?
Якщо вже по розуму та по совісті й честі — рятівник наш — город! Тут і голову ламати нічого. На городі ж тім найголовніший рятівник — скромне, багатотерпеливе створіння, таланом-долею подібне з російською жінкою,— картопля!
На честь картоплі треба було б поставити пам'ятник у Росії. Поставлено ж пам'ятники гусям, які врятували Рим. В Австралії начебто є пам'ятник вівці. Останньому вовкові Європи скульптуру виліпили! Ну, якщо вже картоплі монумент незручно, неетично споруджувати — плід все-таки, овоч, тоді тому, хто знайшов цей плід у заморських землях, виділив його серед інших диких рослин, у Росію завіз і, ризикуючи головою, запроваджував на російській землі. Був же в старі, темні часи і картопляний бунт!
В горах і під горами, в болотах і піщаниках, на глині і на кам'янцюватій землі, між деревами і на цілині, на вигоні, на відвалах, на вирубках, на згарищі, на всякому кинутому грунті сама по собі вилазить на світ і живе рослина, яка майже не вимагає догляду і турбот — прополи, огорни, і все діло. Є місця, де, задушена димом і сажею, ніяка твар не виживе, ніщо не росте, навіть кропива і всяка жалюча травиця не втрималась, картопля, набравши цвіт, тут-таки його, почорнілий, ганчіркуватий, ронить, і все одно плід у землі наливається й годує людей! Що є, скажіть, краще за цю рослину? Хліб? Так! Одначе хліб як ушановано! Стільки про ного проспівано! Так чому ж, чому ми, російські люди, не раз, не два врятовані картоплею од голоду й мору, забули про неї? До слова сказати, воїн наш, російський, багато чим зобов'язаний їй, рідній картоплі! Де завгодно готовий це стверджувати.
Фронтові дороги довгі, розхлябані. Гармата їде, або тягнуть її; танк їде, машина йде, кінь кульгає; солдат бреде вперед на захід, згадуючи, до речі, кого треба і не треба. А кухня відстала! Все вона відстає, клята, у всі часи і війни відстає. Та їсти солдатові треба хоч раз на добу! Якщо тричі, так воно теж нічого, добре тричі, як годиться, а один раз просто до зарізу необхідно.
Глянув солдат ліворуч — картопля росте! Глянув праворуч— картопля росте! Лопата при собі. Взяв за запилені патли матінку-годувальницю, лопатою підважив, потягнув з натугою — і ось полюбуйся: рожеві або блідо-сині, жовті або білі, мов нареченої тіло, картоплини з землі виникли, розсипались, лежать, готові на підтримку тіла й душі.
Дров немає, соломи навіть немає?! Не біда! Бур'ян скрізь і всюди на російській землі знайдеться. Трощи, ламай через коліно, пали його!
І ось забулькала, забурмотіла картопля в казанку. Про рідне ж і бурмоче, клята! Про дім, про поле, про город, про застолля сімейне. Як діти з долоньки в долоньку репнуту картоплину перекидають, дмуть на неї, а потім у сіль її, в сіль і —в рота, задихавшись гарячою ситою парою.
І немає вже ніякої безнадійності в душі солдата, ніякого ниття. Замокріло лиш трохи в очу, та око, як відомо, про-кліпається!
Поїв картоплі солдат, без хліба поїв, іншого разу й без солі, та все одно готовий і може вперед рухатися, ворогові збитку завдавати.
Траплялося, води немає. У вогнище тоді картоплю, в золу, під вугілля. Та затяжне це діло, і стежити весь час потрібно, щоб не обвуглився овоч. А коли стежити? В животі ниє, очі на світ білий не дивляться від утоми. Значить, кмітливість проявляй — у відро картоплин накидай, засип пісочком чи землею, щоб не свистіло повітря, і через якісь там хвилини їжте на здоров'я продукт першої важливості, у власній парі! А то ще простіше простого спосіб є: насипай повну артилерійську гільзу картоплин, перекидай її рилом у землю, пістоном угору, розводь на гільзі вогонь, а сам спокійно спочивай. Скільки ти б не спав, скільки б не прохолоджувався — картопля в гільзі приготується так, що й шкірку шкребти ножем не треба — сама відстає!..
Ні, я знову про пам'ятник мову заводжу! Картоплі, з якої люди примудрилися по всьому білому світі готувати більш як дві тисячі страв, опорі нашого життя,— ніякої уваги. По гривенику всім людям праці — головним картоплеїдам — зібрати, і хай найталановитіші художники, найобдаровані-ші скульптори придумають пам'ятник! Той, хто вміє створювати гімни, повинен знайти найурочистіші слова, і най-голосніші співаки проспівають картоплі гімн на найширшій площі, при всьому скупченні народу.
Не знаю, хто як, я плакав би, слухаючи той гімн!
* * *
Хлопчик іде зарослою стежиною з лазні. Жилки трави-му-рави, стебла подорожника потрапляють між пальці; ганчі-рочно-м'які квіти гусятника, голівки дикої конюшини і ворожби лоскочуть промиті, чутливі ступні ніг. На межі блищать коноплі, сиплють насіння лобода й полин, що шарудить по листках лопухів і застарілої дикої моркви. Кропива, борщ, жабрій, чорнобиль ледь чутно шелестять, а ось блекота і лопушиний хрін наче в мокрій шубі. Бочком між ними хотів просковзнути хлопчик — не вийшло, штани намокли, важчають і сповзають із живота.
Ось і борозна, мов широка дорога, теж уся поросла пастушою сумкою і повзучим липким мокрецем. Віддалившись на таку відстань, де не чути хлюпання води, шуму пари на кам'янці, охання віників, навіжених криків дівок, хлопчик обережно оглядається і присідає навпочіпки біля межі, що відокремлює город сусідів. Затаївши дихання, видивляється крізь хащі бур'яну і тонкої тимофіївки, наче крізь густий прямовисний дощ, одному йому відоме таїнство.
Звичайно ж, як у всякої ділової людини, таємниць у нього повно, і він їх може повідати другові або діду. Ось за лазнею черемха. Старий стовбур її вмер і засох, верхівка зламалася, впала, порвавши сплетіння хмелю, що опутав її, і пріє тепер черемха в межовій гущині, од пенька наперегони рвонулися коричневі гнучкі пагони. Чорну кору дерева, що впало, зірвало вітром, окоренок подовбали дятли, поточили короїди та мурашки. В сухій виїмці старого пня, під навісом рудого гриба-трутовика влаштувалась на мешкання птичка-невеличка — тиха мухоловка з червоною грудкою. Біля неї джиґуном крутився мухолов, якому хотілося співати й веселитися, та хазяйновита, сумирна мухоловка заспокоювала його, сумно і терпляче пояснювала, що живуть вони по сусідству з людьми і треба поводитися скромно. Мухолову сімейний притиск набрид, він подався в інше, певне, більш розгульне місце.