Мені дуже хотілося б поговорити по телефону з Генрієттою, але теологи ще й досі не винайшли засобів зв'язку для таких розмов. Я заглянув у телефонну книгу — знайшов батьків номер: "Шнір Альфонс, доктор гоноріс кауза, генеральний директор". "Доктор гоноріс кауза" було для мене новиною. Набираючи номер, я в думці вирушив додому: вниз по Кобленцерштрасе, далі по Еберталее, завернув ліворуч до Рейну. Всього якась година ходу. Тим часом почувся голос служниці:
— Особняк доктора Шніра.
— Я хотів би поговорити з фрау Шнір, — мовив я.
— А хто це дзвонить?
— Шнір, — відповів я. — Ганс, рідний син вищезгаданої дами.
Служниця ікнула і, перш ніж відповісти, подумала хвильку; я відчув через шестикілометровий провід, що вона розгубилась. Між іншим, від неї пахло приємно, лише милом та свіжим лаком для нігтів. Певно, вона хоч і знала про моє існування, але не одержала щодо мене ніяких вказівок. Мабуть, до неї дійшли лише чутки: відщепенець, зайдиголова.
— Можу я впевнитись, що це не жарт? — зрештою запитала вона.
— Можете бути певною, — відповів я. — Якщо потрібно, я ладен назвати особливі прикмети моєї матері. Родимка на підборідді, бородавка...
Служниця засміялась, сказала:
— Вірю, вірю! — і ввімкнула материн апарат.
Наша домашня телефонна система досить складна. Сам батько має три різні апарати: червоний — для буровугільної промисловості, чорний — для біржі, а третій, білий, — для приватних розмов. У матері тільки два апарати: чорний — для "Об'єднаного комітету товариств по примиренню расових суперечностей", а білий — для приватних розмов. І хоча особистий рахунок матері в банку становить шестизначну цифру, користування її телефоном (і, звичайно, поїздки в Амстердам та інші місця) оплачує "Об'єднаний комітет".
Цього разу служниця переплутала апарати і мати відповіла офіційно, по чорному телефону:
— "Об'єднаний комітет товариств по примиренню расових суперечностей".
На якусь мить я онімів. Якби вона відповіла: "Фрау Шнір слухає", я, мабуть, сказав би їй: "Це говорить Ганс. Як ся маєте, мамо?" А так я випалив:
— З вами говорить делегат "Об'єднаного комітету жидовствуючих янкі". Я тут проїздом. Будь ласка, з'єднайте мене з вашою дочкою...
Я й сам злякався своїх слів. Мати зойкнула, потім схлипнула так, що мені зразу стало зрозуміло, наскільки вона постаріла. Мати сказала:
— Ти цього ніяк не можеш забути, правда?
Сльози навернулись мені на очі, і я стиха промовив:
— Забути? Ви б цього хотіли, мамо?
Вона мовчала, чути було тільки її старечий плач, який так налякав мене. Я вже не бачив її років з п'ять, тепер їй уже, мабуть, за шістдесят. На якусь мить я ніби й справді повірив, що мати може з'єднати мене з Генрієттою. У всякому разі, вона любить повторювати, що в неї, "можливо, є навіть прямий зв'язок з небом"; говорить вона про це з апломбом, як усі тепер люблять говорити: зв'язки з партією, з університетом, з телебаченням, з міністерством внутрішніх справ.
А мені так хотілося почути голос Генрієтти — нехай би вона сказала хоч "ніщо" або навіть "погань". В її устах це звучало зовсім не вульгарно. Коли вона сказала це слово Шніцлеру, який завів розмову про її "містичну обдарованість", воно прозвучало не гірше ніж "сніг". (Шніцлер — письменник, один з тих паразитів, що жили у нас під час війни; він завжди говорив про якусь "містичну обдарованість". Коли Генрієтта впадала в свій замріяний стан і досить було йому тільки почати про це, як вона просто говорила: "Погань"). Вона могла сказати і щось інше, наприклад: "Сьогодні я знову побила того недоумкуватого Фоленаха", або що-небудь по-французьки: "La condition du monsieur le Comte est parfaite".[6] Часом сестра допомагала мені готувати уроки, і ми завжди сміялися, що вона іншим готує уроки так добре, а собі — так погано.
Проте замість голосу Генрієтти я чув лише старечий плач матері й спитав:
— А як тато?
— О, — мовила мати, — він постарів, постарів і помудрішав.
— А Лео?
— О, Ле старанний, дуже старанний, — відповіла вона, — йому пророчать блискуче майбутнє в теології.
— О боже, — зітхнув я, — така іронія долі: Лео богослов!
— Нам було так гірко, що він перейшов у католицтво, — мовила мати, — але ж воля святого духа не підвладна нам.
По голосу я відчув, що вона вже подолала своє хвилювання, і мене якусь мить кортіло спитати її про Шніцлера, який і досі вчащав у наш дім. Той опасистий, випещений чолов'яга раніше весь час базікав про шляхетних європейців та почуття власної гідності германців. Пізніше я з цікавості якось прочитав один з його романів. "Кохання по-французьки" — звався він і виявився нуднішим за саму назву. Надзвичайною оригінальністю в романі було те, що герой — полонений французький лейтенант-блондин, а героїня — дівчина-німкеня з долини Мозеля — брюнетка. Шніцлер здригався кожного разу, коли Генрієтта — по-моєму, це сталося всього двічі — вживала слово "погань", і твердив, ніби людям з "містдчною обдарованістю" часто буває властива "нестримна пристрасть вивергати непристойні слова" (а втім, у Генрієтти ніякої нестримної пристрасті до цього не було, і вона зовсім не "вивергала" тих слів, а вимовляла їх просто між іншим), і" щоб довести свою правоту, діставав з книжкової полиці п'ятитомну "Християнську містику" Герреса. В романі Шніцлера все, звичайно, було витонченим, там "назви французьких вин дзвенять поетично, немов кришталеві бокали закоханих, що п'ють за свою любов". Роман закінчується таємним вінчанням; але це викликало невдоволення цензури, і вона місяців на десять заборонила Шніцлеру друкуватись. Американці прийняли його з розкритими обіймами — як "борця Опору" — в своє управління культури, і тепер він гасає по всьому Бонну, розповідаючи кожному стрічному, що націсти забороняли його твори. Такому лицеміру й брехати не треба, щоб завжди "йти за курсом". А втім, саме він змусив нашу матір послати нас у націстські воєнізовані організації: мене — в "Юнг-фольк", а Генрієтту в "Спілку німецьких дівчат". "В цю годину, ласкава пані, ми всі мусимо триматись разом — разом діяти і разом страждати". Я ніби зараз бачу його: ось він стоїть біля каміна з батьковою сигарою в руці й теревенить: "Деякі несправедливості, що їх жертвою став я особисто, не можуть затьмарити моєї ясної об'єктивної віри в те, що фюрер... — тут голос його справді задрижав, — що наш фюрер уже тримає в своїх руках наш порятунок". І це говорилося за якихось півтора дня до того, як американці ввійшли в Бонн.