Очима клоуна

Страница 58 из 68

Генрих Белль

22

Я також зрозумів, що не зроблю того, про що думав: у Рим не поїду, з папою не говоритиму, завтра ввечері на материн журфікс не піду, красти сигарет і сигар та напихати кишені земляними горіхами не буду. У мене вже не було сили вірити в те, що ми з Лео пиляли деревину, і в подібні речі. Будь-яка спроба знову зв'язати розірвані маріонеткові нитки й піднятися на них — зазнає невдачі. Колись я таки дійду до того, що проситиму грошей у Кінкеля і в Зоммервільда, навіть у того садиста Фредебойля, а він, певно, буде тримати перед моїм носом п'ятимаркову монету і змусить мене стрибнути, щоб спіймати її. Я радітиму, коли Моніка Сільвс запросить мене випити чашку кави, і не тому, що запросить Моніка, а тому, що кава дарова. Доведеться й ще дзвонити тій дурепі Белі Брозен, підлещуватись до неї і сказати, що я більше не питатиму про розмір суми, а будь-яку суму прийму з подякою, і нарешті одного чудового дня піду до Зоммервільда і переконливо доведу йому, що я розкаявся, все зрозумів і готовий навернутися до католицької віри, і тоді станеться найжахливіше: Зоммервільд інсценує моє примирення з Марі та Цюпфнером... Але якщо я перейду в католицтво, батько, напевно, вже нічим не допоможе мені. Для нього це, мабуть, найстрашніше. Треба все як слід обмізкувати: тут вибір не між rouge et noir,[19] а між темно-коричневим і чорним: бурим вугіллям та церквою. Я ще стану тим, чого вони всі од мене давно чекають: справжнім чоловіком, зрілим, уже не суб'єктивним, а цілком об'єктивним і готовим разом з ними в великопанському клубі глибокодумно забивати в скат. У мене ще лишалась надія на деяких людей: на Лео, Генріха Белена, на мого діда і на Цонерера, який, можливо, пристроїть мене слащавим гітаристом, і я співатиму: "Вітер кучерями бавиться твоїми — знаю, ти моя". Я вже співав колись ту пісеньку Марі, але вона заткнула вуха і сказала, що виходить жахливо. Кінець кінцем мені не лишиться нічого іншого, як піти до комуністів і демонструвати їм усі ті номери, які вони визнають цілком антиканіталістичними.

Одного разу я справді їздив туди до них і в Ерфурті натрапив на якихось "начальників культури". Вони зустріли мене на вокзалі з помпою — піднесли велетенські букети квітів, слідом за тим частували в готелі форельками, ікрою, морозивом і щедро поїли шампанським. Потім запитали, що, власне, нас найбільше цікавить в Ерфурті. Я сказав, що охоче оглянув би місце, де Лютер дискутував з опонентами, захищаючи докторську дисертацію, а Марі сказала, що чула, нібито в Ерфурті є католицький теологічний факультет, а вона цікавиться релігійним життям. Наші господарі зробили кислі міни, але нічого не могли вдіяти, і все вийшло досить неприємно — і для "начальників культури", і для теологів, і для нас. Теологи, певно, думали, що у нас із тими "начальниками культури" щось спільне, тому не могли одверто говорити з Марі. Навіть якийсь професор, що з ним вона завела розмову про становище віруючих, — він якось догадався, що Марі не по-справжньому одружена зі мною. В присутності функціонерів запитав її: "Але ж ви дійсно католичка?" Марі почервоніла по самі вуха й відповіла: "Так, хоч я й живу в гріхах, а все ж лишаюсь католичкою". Ми не знали, куди подітись, коли збагнули, що й функціонерам не подобається наш "несправжній" шлюб; а коли ми потім знову повернулися в готель і сиділи в кафе, один з функціонерів завів розмову про деякі форми дрібнобуржуазної анархії, які він особисто не схвалює. По тому мене запитали, з якими номерами я хотів би виступити в Лейпцігу, Ростоку та інших містах і чи не міг би я показати їм "Кардинала", "Прибуття в Бонн" та "Засідання спостережної ради". (Звідки вони дізналися про "Кардинала", і досі лишилося для нас загадкою, бо цей номер я підготував не для публіки, показував його тільки Марі, і вона умовила мене не виступати з ним, бо "зрештою кардинали носять червоні мантії мучеників"). Я сказав: ні, спершу я повинен трохи ознайомитися з умовами життя у них, бо вся суть комунізму полягає в тому, щоб показати людям в абстрактній формі ситуації, взяті не з чужого їм життя, а з їхньої дійсності, а в їхній же країні немає ні Бонна, ні спостережних рад, ні кардиналів. Вони чомусь-то стривожились, один з них навіть зблід і заявив, що уявляв собі мої гастролі зовсім по-іншому, а я відповів, що і я з свого боку все уявляв інакше. Це було просто жахливо. Я сказав, що, трохи ознайомившись, міг би продемонструвати якийсь номер, скажімо, "Засідання крайзкомітету", "Нарада членів культурної ради", "Збори обирають президію" чи, нарешті, "Ерфурт — місто квітів", — як на гріх, навколо ерфуртського вокзалу можна було побачити що завгодно, тільки не квіти, — але тут підвівся їхній верховода і заявив, що вони не потерплять пропаганди проти робітничого класу. Він уже не просто зблід, а прямо-таки сполотнів, проте кілька його колег виявились принаймні настільки мужніми, що ледь помітно осміхнулись. Я заперечив йому, сказав, що не вбачаю ніякої пропаганди проти робітничого класу, якщо покажу такий собі легкий для розучування номер, наприклад, "Збори обирають президію" чи щось подібне. Але він заявив: "Ми розчарувалися в вас, остаточно розчарувались". Я сказав, що, коли так, я міг би й виїхати від них, на що він відповів: "Так, це ви можете — будь ласка, наступним поїздом". Я ще сказав, що міг би свій номер "Засідання спостережної ради" назвати "Засідання крайзкомітету", бо там, певно, теж вирішують питання, які до них уже були вирішені. Від цього вони втратили будь-які ознаки ввічливості і, навіть не заплативши за нашу каву, залишили кафе. Марі плакала, я ладен був кому-небудь набити пику, а коли ми зібралися на вокзал, щоб найближчим поїздом виїхати додому, не знайшлося ні носильника, ні готельного розсильного, і нам довелося самим нести свої чемодани, що я ненавиджу всією душею. На щастя, на привокзальній площі ми зустріли одного з тих молодих теологів, з якими Марі говорила вранці. Побачивши нас, він почервонів, але взяв у заплаканої Марі з рук її важкий чемодан, а Марі всю дорогу до поїзда пошепки вмовляла його не наживати з нами зайвих неприємностей.