Телефонний дзвінок вирвав мене з задуми; я здригнувся, схопив трубку й почервонів: уже було й забув про Моніку Сільвс. Вона гукнула:
— Алло! Ганс?
Так, — відповів я, не одразу збагнувши, чого вона дзвонить. І лиш коли сказала: "Ви розчаруєтесь", — я згадав про мазурку.
Тепер я вже відступати не міг, сказати "я відмовляюсь" не годилося, треба було якось перетерпіти ту нещасну мазурку. Я чув, як Моніка поклала телефонну трубку на кришку рояля, потім почала грати, грала вона прекрасно, інструмент звучав чудово, але поки вона грала, я з горя розплакався. Не слід було викликати в пам'яті ту хвилину, коли я повернувся од Марі додому, а Лео в музичному салоні грав цю саму мазурку. Такі хвилини повторяти не можна — і тим більше ділити їх з кимось іншим. Як той осінній вечір у нашому парку, коли Едгар Вінекен пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди. Я власними руками заміряв доріжку, власними руками засікав час на секундомірі, і він пробіг її за десять і одну десяту секунди. Едгар був у чудовій спортивній формі, прекрасно настроєний — але ж нам, звичайно, ніхто не повірив. Наша помилка полягала в тому, що ми взагалі сказали про це іншим, бажаючи тим самим продовжити незвичайний момент. Нам слід було тільки самим радіти, що він справді пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди. Потім він знову пробігав ту дистанцію за десять і дев'ять десятих, за одинадцять секунд, як звичайно, і тому нам не повірили, тільки сміялися з нас. Про такі моменти в житті й говорити не слід, а прагнути їх повторення — просто самогубство. І я теж учинив своєрідне самогубство, слухаючи по телефону, як Моніка грає мазурку. Є такі ритуальні моменти, що хтось інший їх повторити не може, скажімо, те, як фрау Вінекен різала хліб, — але я хотів і цей момент повторити з Марі, попросивши одного разу, щоб вона порізала хліб, як це робила фрау Вінекен. Проте кухня робітника — це не кімната в готелі, а Марі тне фрау Вінекен: ніж ковзнув по хлібині, вона порізала собі ліву руку, і той випадок розладнав нам життя на цілих три тижні. До такого нещастя може призвести сентиментальність. Щасливі моменти не слід тривожити, і ніколи їх не слід повторяти.
Доки Моніка скінчила грати мазурку, я так настраждався, що вже й плакати не міг. Вона, певно, відчула це, бо підійшла до телефону і тільки стиха сказала:
— От, бачите, що вийшло...
А я відповів:
— Це була моя помилка, не ваша, пробачте мені.
Я почував себе так, ніби валявся п'яний, забльований і смердючий у стічній канаві з сороміцькою лайкою на устах і в такому вигляді попросив себе сфотографувати та й послав те фото Мбніці.
— Можна мені буде ще колись подзвонити вам? — несміливо запитав я. — Через кілька днів, чи що. Свою огидну поведінку я можу пояснити лише одним: мені зараз так погано, що й не сказати.
Якийсь час я нічого не чув, крім її подиху, а потім вона сказала:
— Я виїду звідси, на два тижні.
— Куди? — запитав я.
— На семінар молодих католичок і трохи помалювати.
— Коли ж ви прийдете приготувати мені омлет з грибами та який-небудь з ваших неповторних салатів? — запитав я.
— Я не можу прийти, — відповіла вона, — тепер не можу.
— А потім?
— Прийду... — мовила вона; я ще почув, як вона заплакала, а потім поклала трубку.
20
Я подумав, чи не слід мені помитися в ванні — таким брудним себе відчував; здавалося, що від мене смердить, як од святого Лазаря, — а втім, я був абсолютно чистий, і нічим од мене не пахло. Я поплентався в кухню, вимкнув газ під каструлькою з квасолею та під чайником, знову повернувся до вітальні й хлебнув коньяку просто з пляшки, але й це не допомогло. Навіть телефонний дзвінок не розвіяв гнітючого почуття. Я зняв трубку, озвався:
— Слухаю.
Почувся голос Сабіни Емондс:
— Що це ти витворяєш, Гансе? —Я мовчав, і вона додала:—Посилаєш телеграми... Я вже злякалась: чи не сталося з тобою якогось лиха. Невже тобі так погано?
— Дуже погано, — стомлено мовив я.
— Я виходила з дітьми на вулицю, — сказала вона, — а Карла вдома немає, виїхав зі своїм класом на тиждень у шкільний табір. Щоб тобі подзвонити, я спершу мусила знайти кого-небудь, хто доглянув би дітей.
По голосу відчувалося, що в її житті — ніякого просвітку, і говорила вона, як і завжди, трохи роздратовано. Просити в неї грошей я не зважився. З часу одруження Карл усі ці роки ніяк не може звести кінці з кінцями в своєму сімейному бюджеті; коли ми з ним посварилися, в нього було троє дітей, а ще одного вони чекали, проте я не насмілився запитати Сабіну, чи народилося четверте. В їхній квартирі завжди панувала атмосфера нестримуваного роздратування. Всюди потрапляли на очі його прокляті блокноти, де він робить нескінченні підрахунки, як прожити на свою зарплату, і коли я лишався з ним наодинці, він ставав зі мною до непристойності одвертим і заводив сугубо чоловічі розмови про дітородіння, нарікав на політику католицької церкви в цьому питанні (і саме передо мною!), а потім кожного разу наставала мить, коли він дивився на мене з виглядом нещасного пса, що ось-ось завиє, але майже завжди в такі хвилини раптом заходила Сабіна й визвірялась на нього лютими очима, бо знов була вагітна. Кінчалися ті сцени звичайно тим, що вони сідали поряд і ревли, бо таки справді любили одне одного. Тим часом у глибині квартири гучнішав дитячий гвалт, малюки з насолодою перекидали нічні горщики, мокрими ганчірками шльопали по новісіньких шпалерах, — і все це в домі у Карла, який завжди повторяє свої педагогічні принципи: "Дисципліна, дисципліна" та "Абсолютний і безумовний послух". Зрештою мені не лишалось нічого іншого, як іти до дітей і вгамовувати їх своїми фокусами; але це їх зовсім не заспокоювало, вони верещали від захоплення, намагались повторити мої витівки, і кінець кінцем усі ми сідали коло столу, брали дітей на коліна і дозволяли їм пробувати вино з наших бокалів. Карл і Сабіна заводили розмову про книжки й календарі, в яких пишеться, коли саме вагітніють жінки. І при всьому тому у них весь час з'являлися діти, а їм і на думку не спадало, як тяжко слухати ті розмови нам з Марі, бо ми ніяк не могли діждатися своїх дітей. Коли потім Карл п'янів, він посилав прокляття Ватікану, накликав нещастя на голови кардиналів і самого папи, і — що було найхимернішим — я починав захищати папу. Але в цьому Марі розумілася краще за всіх нас і роз'яснювала Карлу та Сабіні, що на такі питання там, у Римі, інакше дивитись не можуть. Тоді вони обоє хитро примружували очі й підморгували одне одному, немов говорили: "Знаємо вас, ви, певно, вдаєтеся до таких витончених фокусів, що дітей ніколи не буде". А кінчалось усе здебільшого тим, що якесь із перевтомлених дітей виривало у Марі, в мене, у Карла чи в Сабіни з рук бокал і виливало вино на учнівські зошити, які завжди купами лежали на письмовому столі. Це, звичайно, було дуже неприємно для Карла, який завжди проповідує учням дисципліну та порядок, а потім змушений повертати їхні зошити, залиті вином. Дітей лупцювали, вони здіймали ревище, і Сабіна, кинувши нам погляд — "Ех ви, чоловіки!.." — ішла з Марі до кухні зварити каву і, мабуть, заводила там з нею сугубо жіночі розмови, що були Марі так само неприємні, як і мені сугубо чоловічі. Лишившись зі мною на самоті, Карл знову починав про гроші трохи докірливим тоном, немов хотів сказати: "Я говорю з тобою про це тому, що ти хороший хлопець, але зрозуміти мене ти не можеш".