— Ні, — сказав я, — голод. Як не дивно, але ми з самого дитинства тільки й знали, що ми багаті, дуже багаті, проте нічого не мали від того багатства — навіть їжі досхочу не мали.
— Та хіба ж вам чогось бракувало?
— Так, — сказав я, — я ж тобі говорю: їжі, а крім того — кишенькових грошей. Ти знаєш, чого мені завжди хотілось попоїсти в дитинстві?
— Боже мій, — злякано сказав він, — чого ж тобі хотілося?
— Картоплі, — відповів я. — Але мати вже тоді схибнулася на стрункості — та ти ж знаєш: вона завжди йшла попереду своєї епохи, — і от у нас весь час кишіли всілякі слабоумні балакуни, кожен пропонував свою теорію харчування, та, на жаль, у жодній з тих теорій картопля не відігравала позитивної ролі. Часом, коли вас не було вдома, служниці готували собі картоплю — в мундирах, з маслом, сіллю та цибулею — і зрідка будили й нас; тоді ми мали право в піжамах зійти вниз і — при умові дотримання абсолютної таємниці — набити собі шлунки картоплею. А по п'ятницях ми ходили до Вінекенів, там завжди готували картопляний салат, і фрау Вінекен накладала нам повну тарілку з горою. І ще у нас завжди ставили на стіл надто мало хліба; наша хлібниця взагалі була якимось прикрим непорозумінням: самі прокляті підсмажені сухарі або кілька скибочок хліба, засушеного "з медичних міркувань". А от коли я приходив до Вінекенів і Едгар саме приносив хліб, фрау Вінекен візьме ту хлібину, притисне її лівою рукою до грудей та й крає правою свіжі скиби, а ми підхоплюєм їх і намазуємо яблучним повидлом.
Батько, слухаючи, сумно похилив голову. Я простягнув пачку з сигаретами, він узяв одну, і я дав йому припалити. Мені стало шкода його. Мабуть, трудно батькові вперше в житті серйозно говорити з сином, якому вже мало не сповнилось двадцять вісім років.
— Ну, і тисяча інших речей, — сказав я, — скажімо, ті ж солодцеві цукерки або надувні кульки. Мати вважала це чистим марнотратством. Не заперечую — це чисте марнотратство, але щоб пустити в повітря всі ваші погані мільйони у вигляді надувних кульок — ніякого нашого марнотратства не вистачить. Або дешеві цукерки, од яких нас мати відстрашувала своїми особливо мудрими теоріями про те, що вони — справжнісінька отрута. Але ж вона нам не давала й інших цукерок, що не були отрутою, не давала ніяких. В інтернаті всі дивувалися, — додав я стиха, — що я єдиний ніколи не ремствував на їжу, а все поїдав і вважав усі страви смачними.
— Ну, от бачиш, — стомлено зауважив батько, — і в цьому було принаймні щось хороше. — Це прозвучало не досить переконливо і вже зовсім невесело.
— О, — закинув я, — теоретично мені цілком ясна педагогічна цінність такого виховання, але ж то все тільки теорія, педагогіка, психологія, хімія, а внаслідок усього цього — невдоволення на все життя. У Вінекенів я зразу бачив, коли з'являлися гроші, — щоп'ятниці, і в Шнівіндів та Голлератів було видно, що кожного першого та п'ятнадцятого числа получка, — тоді з'являлося щось особливе, кожному давали шмат ковбаси або торта, а фрау Вінекен завжди у п'ятницю вранці йшла до перукарні, бо ранніми вечорами в ці дні... ну, як ти сказав би, вечір присвячували Венері...
— Що? — вигукнув батько. — Невже ти хочеш сказати... — Він почервонів, осудливо дивлячись на мене.
— Авжеж, — відповів я, — це я й хотів сказати. У п'ятницю по обіді дітей відсилали в кіно. А до кіно дозволяли піти купити морозива, щоб вони принаймні годин на три з половиною пішли з дому на той час, коли мати повернеться з перукарні, а батько прийде додому з получкою. Ти ж сам знаєш — житла в робітників не дуже просторі.
— Ти хочеш сказати, — почав знову батько, — хочеш сказати, що ви знали, навіщо дітей відсилають у кіно?
— Звичайно, не все знали, — мовив я, — головне я збагнув значно пізніше, пригадуючи все це, і далеко пізніше зрозумів, чому фрау Вінекен кожного разу так зворушливо червоніла, коли ми поверталися з кіно і їли картопляний салат. Пізніше, уже як Вінекен став сторожем спортивного майданчика, все змінилося — тоді він, певно, частіше бував удома. Хлопчаком я лише помічав, що їй ставало якось ніяково, і тільки пізніше збагнув, чому саме. Але ж у квартирі, що складається з однієї великої кімнати й кухні, вони, звичайно, іншого вибору не мали.
Батька все це так приголомшило, що я вже боявся й заговорити знову про гроші, — адже це йому могло здатися пошлим. Він сприймав нашу зустріч як щось трагічне, але вже почав трохи й тішитись трагізмом "благородного страждання", смакувати його, а це значить, що далі важко буде повернутись до теми про триста марок на місяць, які він сам запропонував мені. З грішми справа приблизно така, як і з "плотським бажанням": ніхто одверто не висловлювався про це й не думав, воно сприймалось або ж "витончено" — як Марі говорила про "плотські бажання" священиків, — або вульгарно, але ніколи гроші не сприймались як те, що вони в даний момент могли дати: їжу чи таксі, пачку сигарет чи кімнату з ванною в готелі.
Батько страждав, це було очевидно і дуже вразило мене. Він одвернувся до вікна, вийняв з кишені носову хусточку й витер свої скупі сльози. Ніколи досі я ще не бачив, щоб він плакав і користувався хусточкою за її призначенням. Він щоранку одержував дві свіжі хусточки, а вечорами трохи зім'яті, але зовсім чисті викидав у ящик для білизни в своїй ванній кімнаті. Були часи, коли мати з ощадності, бо мило було дефіцитним товаром, заводила з ним довгі дискусії про те, чи не міг би він носити ті ж самі хусточки принаймні днів зо два чи три. "Адже ж ти тільки носиш їх у кишенях, і ніколи вони в тебе не забруднюються — треба ж думати й про наш обов'язок перед суспільством". Цим вона натякала на кампанію "боротьби з псуванням цінностей" та "марнуванням грошей". Але батько — це сталося єдиний раз за моєї пам'яті — енергійно протестував і наполіг на тому, щоб йому щоранку видавали по дві свіжі хусточки. Проте я ніколи, не бачив на ньому ні порошинки, ні краплі вологи або ж чогось такого, що викликало потребу витерти носа. А тепер він стояв обличчям до вікна й витирав не тільки сльози, а й таку вульгарну річ, як піт на верхній губі.