Очима клоуна

Страница 43 из 68

Генрих Белль

У дні консультацій для матерів ми туди не могли заходити до кінця занять. Молода лікарка, що проводила консультації, була надзвичайно коректна і по-своєму привітна, але страшенно боялась пилюки, яку я збивав, гасаючи по сцені. Пізніше вона твердила, ніби та пилюка висить у повітрі ще цілу добу після мого тренування і шкодить немовлятам, тому домоглася, щоб я за двадцять чотири години до її консультації не користувався сценою. Генріху Белену навіть дісталося од його патцра, який і гадки не мав, що я там щодня тренуюсь, а потім настійно порадив Генріхові "не заходити надто далеко в своїй любові до ближнього".

Часом я з Марі ходив до церкви. Там було так тепло — я завжди сідав на лаву, під якою проходила труба парового опалення; до того ж там панувала цілковита тиша, здавалося, вуличного шуму і близько не було, і так приємно, що церква безлюдна — всього чоловік сім чи вісім; мені часом здавалось, ніби і я один з тих поминальників, які зібралися на тиху панахиду, поховавши прекрасну в своєму безсиллі справу. Крім мене та Марі, туди приходили виключно літні жінки. Позбавлений будь-якого пафосу голос Генріха Белена, що правив службу, якнайкраще пасував до тієї темної, непоказної церковки. Одного разу я навіть замінив служку, який несподівано кудись зник: це сталося наприкінці меси, коли книгу святого письма переносять з правої сторони на ліву. Я просто помітив, що Генріх раптом завагався і втратив ритм служби, і миттю підскочив до нього, взяв книгу з правого боку, проходячи повз врата вівтаря, став навколішки й переніс книгу на лівий бік. Мені здавалося неввічливим не виручити Генріха в такому становищі. Марі почервоніла по самі вуха, а Генріх тільки усміхнувся. Ми з ним уже давно знайомі, він трохи старший за мене і в нашому інтернаті був капітаном футбольної команди. Звичайно після церковної служби ми чекали Генріха надворі біля виходу з ризниці, він запрошував нас поснідати, по дорозі в крамниці брав у борг яйця, шинку, каву та сигарети і радів, як дитя, коли його економка нездужала готувати.

Я згадував усіх, хто допомагав нам у той час, як мої домашні, сидячи на своїх поганих мільйонах, зреклися мене і втішалися своєю моральною правотою.

Батько ще й досі ходив за своїм кріслом туди й сюди і, ворушачи губами, щось підраховував. Я вже хотів сказати йому, що відмовляюсь од його грошей, але мені здавалося, що я все ж маю якісь права на них, і не хотілося корчити з себе героя з одною маркою в кишені, бо потім доведеться жалкувати. Мені справді були потрібні гроші, до зарізу потрібні, а він же ще не дав мені жодного пфеніга відтоді, як я пішов з дому. Лео віддавав нам усе, що мав, іноді Анна присилала булку домашньої випічки, а пізніше навіть мій дід час від часу присилав гроші у вигляді безготівкового чека на п'ятнадцять чи двадцять марок, а одного разу з якихось невідомих мені і досі міркувань прислав чек на двадцять дві марки.

З тими чеками у нас щоразу траплялися неймовірні пригоди; хазяйка наша не мала власного рахунку в банку, Генріх теж, він розумівся на тих безготівкових чеках не більше від нас. Перший чек Генріх просто здав на рахунок благодійницького фонду своєї церкви, розпитав у ощадній касі, що таке безготівкові чеки і як з ними оперувати, потім пішов до свого патера й попросив у нього чек на п'ятнадцять марок готівкою, але патер мало не луснув від люті. Він розтлумачив Генріхові, що ніяк не може видати чека на готівку, бо йому доведеться звітуватися про всі видатки, що благодійницький рахунок — річ дуже делікатна, його контролюють і, якщо він напише: "Зробив ласку капелану Белену й виплатив гроші взамін приватного безготівкового чека", йому нагорить за це, бо зрештою церковний рахунок — не міняльна контора для безготівкових чеків "невідомого походження". Він, мовляв, може зареєструвати безготівковий чек лише як пожертву певного призначення, як безпосередню, допомогу одного Шніра другому, а мені потім виплатити вартість готівкою вже як милостиню з благодійницького фонду. Це ще, мовляв, може пройти, але теж не зовсім законно. Загалом минуло днів десять, поки ті п'ятнадцять марок потрапили до наших рук, бо Генріх мав буквально тисячу інших справ і не міг займатись виключно викупом моїх безготівкових чеків. Після тієї історії я кожного разу, одержуючи від діда безготівковий чек, набирався страху. Виходило казна-що: то були ніби й гроші, а втім, і не гроші, і ніколи ми не одержували від діда того, що справді потребували, — просто грошей.

Кінець кінцем Генріх завів собі рахунок у банку, щоб мати право обмінювати наші безготівкові чеки на готівкові, але він часто відлучався на три-чотири дні з міста, а одного разу — коли прийшов той чек на двадцять дві марки — поїхав у відпустку на три тижні, і я після довгих митарств нарешті розшукав у Кельні свого єдиного Друга дитячих років Едгара Вінекена, який обіймав там якусь посаду, здається, був референтом СДПН в питаннях культури. Я знайшов його адресу в телефонній книзі, але не мав двох грошів, щоб подзвонити йому, тому пішов пішки з Кельн-Еренфельда в Кельн-Кальк, не застав його вдома і прождав під дверима квартири до восьми годин вечора, бо хазяйка не дозволила зайти в його кімнату. Він жив поблизу великої і дуже похмурої церкви на вулиці Енгельса (я й досі не знаю, чи не вважав він себе зобов'язаним жити на вулиці Енгельса саме тому, що був членом СДПН). Я вже дійшов до краю, був смертельно стомлений, голодний, не мав навіть сигарети, а серце моє краяла думка про те, що Марі сидить удома сама і тривожиться за мене. До того ж Кельн-Кальк, вулиця Енгельса та хімічна фабрика поблизу — дуже невтішне видовище для меланхоліка. Нарешті я зайшов до якоїсь булочної і попросив продавщицю подарувати мені один хлібець. Вона була ще молода, але якась замучена з виду. Я діждався моменту, коли з крамнички вийдуть усі покупці, потім швидко ввійшов і, навіть не сказавши "добривечір", випалив:

— Дайте мені один хлібець!

Я боявся, що туди ось-ось хто-небудь зайде. Жінка поглянула на мене, спершу її тонкі непривітні уста стали ще тонші, потім трохи округлились, виповнились, вона, не говорячи й слова, вкинула в кульок три булочки й шматок прісного пирога і подала мені. Здається, я навіть не сказав "спасибі", а схопив кульок і мерщій вискочив з крамнички. Потім сів на ганочку будинку, в якому жив Едгар, і став їсти булочки та пиріг, час від часу мацаючи за кишеню, де лежав безготівковий чек на двадцять дві марки. Двадцять два — незвичайне число, і я все міркував про те, чим його пояснити: можливо, та сума лишилась у діда на якомусь рахунку, може, старий просто пожартував, а найбільше ймовірно — це простий випадок, і все ж дивно було, що там значилось не тільки цифрами — 22, — а й словами: "двадцять дві", — певно, дід таки щось мав на увазі, виписуючи чек. Я так ніколи й не взнав нічого про походження тієї суми. Пізніше виявилося, що прождав я Едгара на вулиці Енгельса в Кальку всього-на-всього півтори години, а мені вони здалися вічністю, сповненою скорботи: темні фасади будинків та випари хімічної фабрики гнітили мою душу.