Незадовго перед тим наша мати "безумно дешевою перекупила спортивний автомобіль у своєї приятельки, а Лео був дуже вразливий до всього, що могло вважатися хвастощами з його боку. Довести брата до шаленства могло тільки одне: якщо хтось або дражнив його, або підлизувався до нього заради наших багатих батьків; тоді він наливався кров'ю і пускав у хід кулаки.
— Зроби виняток, — просив я, — сядь до піаніно і заграй для мене. Ти що ж — зовсім не цікавишся, де я був?
Він почервонів, потупив очі в підлогу й відповів:
— Ні, мене це не цікавить.
— Я був у дівчини, — пояснив я, — у однієї жінки... моєї дружини.
— Он як? — мовив Лео, не підводячи очей. — А коли ж ви повінчалися?
Спантеличений, він так і стояв, розвівши руки, потім, не підіймаючи голови, раптом рвонувся, щоб пройти повз мене. Я затримав його за рукав.
— Ця дівчина — Марі Деркум, — сказав я притишеним голосом. Він вирвався з моїх рук, відступив на крок і сказав:
— Боже мій, не може бути!
Потім гнівно глянув на мене й щось пробурчав собі під ніс.
— Що? — перепитав я. — Що ти сказав?
— Що тепер мені все ж доведеться їхати на тій машині. Ти підвезеш мене?
Я сказав "так", обняв брата за плечі й пішов поряд з ним з вітальні. Розуміючи, як важко йому в цю мить глянути мені в очі, я сказав:
— Піди візьми ключі від машини, тобі мати дасть їх. Та не забудь документи на машину... Крім того, Лео, мені потрібні гроші — у тебе ще є скільки-небудь?
— В ощадкасі, — відповів він. — Ти зможеш сам узяти?
— Не знаю, — сказав я, — ти краще перешли їх мені.
— Переслати? — здивувався Лео. — Хіба ти залишаєш наш дім?
— Так, — відповів я.
Він кивнув і пішов сходами нагору.
Тільки в ту мить, коли брат поставив мені це запитання, я зрозумів, що збираюсь покинути домівку. Я пішов У кухню, де Анна зустріла мене бурчанням.
— Я думала, ти вже не збираєшся снідати, — роздратовано сказала вона.
— Снідать не буду, — відповів я, — тільки вип'ю кави.
Я сів до свіжовискобленого столу й дивився, як Анна, стоячи біля плити, зняла з кофейника фільтр і поклала його на чашку, щоб стікали останні краплі. Ми завжди снідали в кухні з служницями, бо не любили парадної сервіровки в їдальні. В той час у кухні поралась сама Анна. Друга служниця, Норетта, була у матері в спальні, подавала їй сніданок, обговорювала з нею наряди та косметику. Певно, мати саме розмелювала своїми прекрасними зубами зародки пшеничних зерен, на обличчі у неї які-небудь примочки з посліду, а Норетта читала їй газету. Може, вони в той час стояли на молитві, скомпонованій з текстів Гете й Лютера і, як звичайно, приправленій якимись високоморальними сентенціями, або Норетта читала їй проспекти проносних препаратів. Наша мати зібрала цілі папки проспектів найрізноманітніших ліків; усе це класифіковано: "Травлення", "Серце", "Нерви", і як тільки їй пощастить заманити до себе якогось лікаря, вона розпитує його про всілякі "новинки", заощаджуючи таким чином на гонорарі за консультації. І коли потім хто з лікарів пришле їй свої пробні ліки, вона сяє від щастя.
По спині Анни я бачив, що вона боїться тієї хвилини, коли їй доведеться повернутись до мене обличчям, глянути мені в очі й заговорити зі мною. Ми симпатизуємо одне одному, хоч Анна ніяк не може позбутись неприємної звички виховувати мене. Вона жила у нас уже п'ятнадцять років — мати взяла її од свого кузена, євангелістського пастора. Анна уродженка Потсдама, і вже той факт, що ми, хоч і євангелістського віросповідання, розмовляли рейнським діалектом, здається їй чимось потворним, майже протиприродним. Від якого-небудь протестанта, що говорить по-баварськи, вона, мабуть, одхрещувалась би, як від нечистого. Тепер уже вона трохи звикла до Рейнської області. Анна висока, струнка і пишається тим, що в неї "хода, як у справжньої дами". Батько її служив скарбпиком якоїсь там контори, про яку мені лиш відомо, що вона прозивалася ПП-9. Пояснювати Анні, що ми ж тут не в ПП-9, марна справа; у всьому, що стосується виховання молоді, вона тільки й знає: "В ПП-9 такого б ніколи не потерпіли". Я так і не збагнув до кінця, що то за штука — отой ПП-9, хоча з часом і переконався, що в той таємничий виховний заклад мене, мабуть, і вичищати нужники не взяли б. Здебільшого Анна посилалась на ПП-9, коли я не хотів умиватись, а "ця жахлива звичка якомога довше вилежуватись у постелі" викликала в неї таку огиду, ніби я був прокажений. Нарешті Анна обернулась і з кофейником в руках підійшла до столу, проте очей не піднімала, наче монашка, що прислуговує епіскопу з сумнівною репутацією. Мені стало шкода її, як і тих дівчат з групи Марі. Своїм інстинктом черниці Анна, певно, збагнула, де я ночував, тоді як мати моя ніколи нічого б і не помітила, якби я навіть три роки прожив у таємному шлюбі з якоюсь жінкою. Я взяв у Анни кофейник, налив собі кави, міцно стиснув її плече й примусив глянути на мене: вона підвела свої вицвілі голубі очі, її повіки затремтіли, і я побачив, що вона справді плаче.
— Достобіса, Анно, — не витримав я, — та глянь же мені в очі. Я гадаю, що і в твоєму ПП-9[8] люди мали мужність дивитись одне одному просто в вічі.
— Я не чоловік, щоб мати мужність... — схлипнула вона й, одвернувшись до плити, щось бурмотіла про гріх і ганьбу, про Содом і Гоморру, а я сказав:
— Господь з тобою, Анно, таке говориш — ти тільки згадай, що там витворяли, в Содомі й Гоморрі.
Вона струснула мою руку з свого плеча, і я вийшов з кухні, навіть не сказавши їй, що йду з дому. Анна була єдиною в домі, з ким я часом говорив про Генрієтту. Лео вже стояв перед гаражем і стурбовано поглядав на ручний годинник.
— Мати помітила, що я не ночував дома? — запитав я.
— Ні, — сказав Лео, віддав мені ключі й розчинив ворота.
Я сів у материну машину, вивів її з гаража й почекав, поки сяде брат.
— Я взяв ощадну книжку, — сказав він, зосереджено розглядаючи свої нігті, — у перерву візьму гроші. Куди їх послати?
— Пошли старому Деркуму, — відповів я.
— Будь ласка, рушай уже, — нетерпляче мовив Лео, — а то я спізнюся.
Я швидко проїхав наш парк по виїзній алеї, але на вулиці мусив загальмувати перед зупинкою, де колись Генрієтта сідала в трамвай, їдучи до зенітників. У вагон саме заходило кілька дівчат такого ж віку, як тоді була Генрієтта. Переганяючи трамвай, я побачив ще кілька дівчат її віку: вони усміхались, як і вона колись, на них були такі ж сині капелюшки й пальтечка з хутряними комірцями. Якщо знову почнеться війна, їхні батьки й матері так само пошлють їх з дому, як мої послали Генрієтту: ткнуть у руки трохи дрібних грошей, кілька бутербродів, поплескають по плечу і скажуть: "Будь молодчиною!" Мені хотілось помахати дівчатам рукою, але я стримався. Люди все можуть витлумачити інакше. А коли їдеш у такій ідіотській машині, то навіть не можна кивнути якійсь дівчині. Колись я в Двірцевому парку дав одному карапузу півплитки шоколаду й підібрав йому з брудного лоба пасмо білявого волосся: хотів лише втішити його, бо він плакав, розмазуючи сльози по всьому обличчю. Але тут підбігли дві жінки й зчинили страшенний скандал — мало не покликали поліцію; після тієї сцени я й справді відчув себе якимсь страховиськом, бо одна з жінок весь час кричала на мене: "Ах ти, брудний негідник, брудний негідник!" Це було жахливо — скандал викликав у мене таку огиду, яку може викликати тільки справжня потвора.