Олексій Дігтяр стояв посеред дорогії, машини гальмували й об'їжджали його. Ось він ступив що крок, побачив нас, і враз його обличчя набрало осмисленого вигляду, губи йому пересмикнулися, й він вже певніше ступив уперед, перейшов дорогу. Але до нас не підійшов, повернув праворуч.
За всю дорогу до готелю ми з Едиком не обмовилися жодним словом.
В готелі, де ми жили раніше, ресторан обслуговував тільки іноземців, а тут, на новому місці, харч давали всім, і я повів Едяка обідати. Все-таки йому потрібно поїсти гарячої страви. Цього разу Едик не опирався, сумирно та покірно чвалав за мною. Вільних столиків у ресторані не було. Ми довгенько тупцяли в проході, а потім Едик легенько смикнув мене за рукав.
— Отам.
Я побачив, що з-за столика подає нам рукою знаки якась дівчина. Здивувався й пішов за Едиком. Ми сіли за столик. Навпроти нас сиділи дівчина і літня жінка. Певно, мати дівчини. Обидві були страшенно схожі між собою. Худі, довговиді, таранкуваті і якісь злинялі чи виморені. В старшої ще й зморшки біля очей та на шиї, які вона прикривала білою газовою косинкою. Вигляду злинялості, вимученості додавало що й волосся — ріденьке, світле-жовте.
— Елла. З шостої групи, — відрекомендував дівчину Едик.
— А це моя мама, — обняла за плечі жіпку дівчина.
— Галина Михайлівна, — вимучено всміхнулася та.
— А ви як тут опинилися? — запитала Едика Елла.
— Переїхали.
— Витурили нас звідти, — уточнив я.
— І в якому номері живете? — допитувалася Елла. — Ми тут з самого початку. Обридло — страх.
— Там ще гірше, — сказав я. — Швендяють іноземці. В ресторан не пускають. І дуже дорого.
Едик та Елла заговорили про екзамени. В Елли — п'ятірка і четвірка, на факультет, куди вона поступає, складати математику не потрібно. Отже, поки що у ніх з Едиком приблизно рівні шанси.
— Кажуть, що в медичному інституті ведучим предметом вважають хімію? — чи то запитала, чи ствердила Галина Михайлівна.
— Мамо! — докірливо вигукнула Елла. Вона вважала, що мати повелася нетактовно, адже якщо хтось набере рівну з Еллою кількість балів, то Елла матиме перед ним перевагу.
Обід тягнувся довго, втомлено й нудно. Ми всі вже добряче потомилися. Говорили про тутешні, київські, ціни, про готельні порядки, про абітурієнтські справи. Оте непорозуміння з провідним предметом було поміж Еллою та її матір'ю єдиним. Я помітив, що вони дивно гармоніювали між собою, вони мовби доповнювали одна одну — в розмовах, смаках, звичках. Вони навіть посміхалися однаково — широко — очима, і ледь-ледь — вустами.
Відтоді я щодня бачив їх, вони ходили, обнявшись, як дві подружки, й, очевидно, були двома подружками. Я по заздрив Галині Михайлівні — надто вже безколірна, надто малоприваблива була з вигляду її дочка, але кожного разу, коли я дивився на них, мені тепліло в грудях. Зі мною вони віталися і розмовляли ввічливо, приязно, привітно.
Після обіду ми відпочивали, Едик — на ліжку, я — в кріслі. Я просто не звик відпочивати вдень лежачи. На ліжку я можу заснути й тоді не спатиму всю піч. Сама по собі зав'язалася розмова про майбутній твір з української літератури. Колись ми всі складали два екзамени — з української і з російської літератур. Тепер — на вибір. Виходить можна й не знати рідної мови. Кому це потрібно? Що за цим стоїть? Не знаю.
— Я писатиму на вільну тему, — сказав Едик.
— Краще писати про щось конкретне. Якщо, звичайно, знаєш матеріал. А ти знаєш. Прочитав усю класику, яка по програмі, й просто багато читав. Нащо тобі вільна тема? Там можна розтектися мислію по дереву. До речі, само по мислію, а мисію. Я нещодавно читав у якогось вченого, що мислію — помилка. Та й як можна розтектися мислю по дереву? А мисія — це вивірка, білка, яка літає по гілках дерева. Отак і ти розлетишся. Пурх туди, пурх сюди.
— На вільну тему, якщо правильно написати... Тобто ідейно... Ну, густо ідейно, то вони побояться чіплятися.
—Ідейно, ідейно...— мимрю я. — Ідея сама повипііа текти з серця й диктувати слова. Ідея, вона... Вона здобільшого ходила у порваних штанях. Принаймні з них починалася. А твої джинси коштують сто двадцять. Зароби на них сам.
— Е, батьку, старорежимні в тебе думки. Китайські.
— Мабуть, я не так висловився. Визнаю. — Я витер піт на обличчі. — Душно, одчини й другу половинку вікна.
В кімнаті справді стояла задуха. Пряжило сонце. Пронизувало промінням кімнатку, а зашторити вікно не можна — задуха ще більша. Мабуть, ліпше вийти до каналу та посидіти на лавочці.
— Серед вільних тем обов'язково буде щось або про Батьківщину, або про Перемогу, або про працю, — розмірковує Едик. — Треба зробити один зачин і завчити його. Щоб підійшов до будь-якої теми. Щось таке: "Прапори епохи майорять над нашими головами..."
— "Прапори епохи" — погано.
— Ну, знаєш...
— Висміяв уже таке в п'єсі Корнійчук — "барабани епохи".
— Ну, тоді так: "Як сяйно зорі, що опромінюв своїм промінням планету...".
"Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумів би. Хоч не вео в тім в'язаппі й до ладу". І вголос:
— "Опромінює планету" — не годиться. Та ще й "опромінює променями".
— Та це ж я так, для прикладу, — ображається Едик. — Спочатку треба скласти, а тоді відредагувати, шліфувати. А найкраще — дістати якийсь журнал або стару газету, святковий помер. Там є отакі статті.
Признатися, я таких статей не читаю. І шукати журнали та газети, в яких вони надруковані, не збираюся.
Я встаю з крісла, одягаю піджак.
— Відпочивай, — кажу, — а я піду прогуляюся.
— Тату, — зупиняє мене Едик. — Треба було б подзвонити...
— Кому? — дивуюся я.
— Мамі... і всім іншим... Тим дядькам, які приходили... Ми ж поміняли готель. Квіти, якщо їх по політати...
— Мамі подзвоню увечері. А дядьки... Якщо їм потрібно, знайдуть нас самі.
На вулиці пряжить сонце, і в моїй душі теж, як у порожній пустелі. Вітер і сухий пісок, і навіть немає марева.
Увечері я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку.
— Ми поміняли готель, — кажу я. — Запиши номер телефону. Записала? З тобою хоче говорити Едик, — і передав йому трубку.
— Здрастуй, мам...— Едик розгубився. — У нас все гаразд. Дві четвірки й п'ятірка. Але це добре, я знаю по групі... Батько мене годує... Через два дні українська письмова. Так, так! О'кей!