— Треба частіше читати їм лекції.
— Лекції не допоможуть.
— Що ж тоді? Самозаглиблюватись вони не вміють теж.
— А що може дати самозаглиблення?
— Як то? "Пізнай самого себе". А пізнавши...
— Сократівська нісенітниця.
— О, ви вже й Сократа повалили.
— Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп — пуста трата часу. Треба працювати і вдосконалюватись у труді.
Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось він до Сократа чіплявся. Може, за те, що той був такий великий? І ні від кого не залежний?
— А хіба ті капоспі міські жіночки не працюють?
— По-перше, працюють ие всі, а по-друге, значно легше.
— Хіба це правда?
Звичайно, це не була правда, але я іто збираися здаватися; ми переглянулися, і я засміявся роззброюючись.
Марія знову пішла, а ми сиділи й мовчали. Але це нпе була мовчанка ніяковості, скованості, а якась інша — симпатії та довіри, а також споглядання чогось у минулому. Ліва Іннина рука лежала дужо близько від моєї, і мені страшенно захотілося доторкнутися до неї, мабуть, якимось чипом Іцна відчула те, її рука легенько здригнулася, а далі Інпа забрала її. Ііша зі смаком їла картоплю, їла індичку, пила сухо вино. Потім поклала ніж і виделку й відкинулася на спинку стільця. Вона дивилася повз мене у вікно, на золоті бані Лаври, на зелепе шумовиння довкола неї.
— Ви з тих людей, біля яких можна мовчати, — сказала вона.
— Дрімати після обіду?
— Я не то мала на увазі. З вами — затишно.
— Для чоловіка це не комплімент.
— А я й не казала комплімента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч здебільшого і вони видають себе зй інших. А навіщо?
— А навіщо? — погодився я.— Щось подібне казала мені й Марія. Мабуть, я випромінюю якісь флюіди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви обидві трохи помиляєтесь. Я — непосидючий. Я — нервовий. Буває, спалахую. Ще й як. Кричу. Навіть втрачаю над собою контроль.
— І все одно — то не ваша стихія. То — тимчасове. Від нашого нервового віку. А я кажу про вашу вдачу.
Марія принесла якісь пундики. Ми їли їх і занивали кавою. Ііша випила тільки каву, пундиків не їла.
— Ну ось... Я пішла, — сказала вона.
— Отак завжди, — вдавано поскаржилася Марія.— Приходить тільки поїсти, а інколи ще й поспати.
Вона буркотіла на Інну, як мати на неслухняну дочку. Я теж підвівся. Ми з Інною разом вийшли з квартири.
— Вам далеко? — запитав я на вулиці.
— Ні, не дуже. Я живу тут же, на Русапівці, тільки а того боку.
— Біля вас злих собак немає?
— А-а, — засміялася вона. — Немає. Але я буду рада, коли ви мене проведете.
Ми пішли в тіні невисоких осокорів.
— Я знаю, ви колись проводжали мепе не тільки тому, що я просила, аби захистили від собак.
— А чому б то ще?
— Ви були трішки закохані у мене.
Я почервонів, як хлопчик.
— Звідки ви знаєте?
— Жінки вловлюють це... Подібно до того, як метелик чує на відстані квітку...
— Я не про те.
— А про що?
— Звідки ви знаєте міру моєї закоханості?
Вона посміхнулася, і ямочка на її щоці мило прогнулася.
— Ну, якби насправді... Закоханість на відстані — не закоханість. Вигадана закоханість. І потім вона легко минає. Правда ж?
— Мабуть. Хоч щось і залишається.
— Пам'ять про закоханість. Це пам'ять про юність.
— Я тоді не осмілився до вас залицятися. Я був селюк... у солдатських ботинках... А ви... Хоч потім шкодував. Ви все одно за селюка вийшли заміж. Та ще й...
— Ну, ну, доказуйте.
— За такого... мармулуватого. Інна засміялася.
— Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на нього око: цей проб'ється.
— І не помилилися?
— Не помилилася.
— А чому ж тоді...
Іппа раптом зупинилася.
— Одну хвилиночку. Мені треба зайти в ювелірний магазин.
Вона постукотіла каблучками по сходах. Я постояв і зайшов слідом за нею. Знічев'я розглядався по магазину. Ювелірні магазини мене ніколи не приваблювали. Та й всі інші теж. То мука суботнього дня возити Любу по крамницях. Я набираю газет, журналів і, поки Люба бігає від прилавка до прилавка, встигаю прочитати їх усі. Інна розмовляла з продавщицею. Я дивився на візерунчату шафу в стіні за прилавком. Там за склом стояли два персні, один ціною вісім, а другий п'ять тисяч карбованців. Підійшла Інна.
— Купила електронний годинник, а він не йде. Хотіла домовитись, щоб замінили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, і домовилася. Жінці з жінкою завжди важко домовитися.
Те ж саме каже й моя Люба, і в екстремальних ситуаціях посилає мене. Але майже завжди — безрезультатно.
— Хто їх купує, такі каблучки? — спитав я.
Ми вийшли на вулицю.
— Старі професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби по-справжньому кохали?
— Немає логіки. Старі професори для молоденьких коханок. Справжнє кохання не потребує підкупу. Для нього, зрештою, немає різниці: каблучка на п'ять карбованців чи на п'ять тисяч.
— А самі милувалися діамантами.
— Я на них надивився.
— До?
— В Канаді.
— Ви були в Канаді?
— А що ж тут дивного. Провінція, вона нині... Один мій знайомий голова колгоспу побував у дев'ятнадцяти країнах. Я бачив персні, які коштують більше, ніж оцей будинок.
— Це мій будинок. А ото моє вікно.
— Одне вікно?
— Одно. Адже я живу сама.
Я хотів запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотів затримати її й не знав як.
Біля крайнього під'їзду цілувалася парочка. Обоє — напідпитку.
— Я не запрошую вас сьогодні... В мене розгардіяш... Та я й стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса і телефон. — Вона розщібнула сумочку й дістала візитну карточку.
— Кілька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив "котіи-небудь",— сказав я, тримаючи в руці візитну до карточку, ії по збирався заходити до Інни, але мене чомусь образила візитна картка.
Іпна зніяковіла, навіть трохи розгубилася — вона вперше за кілька годин розгубилася, взяла назад візитну карточку, довго шукала щось у сумочці, мабуть, олівець або ручку, й, не знайшовши, відкрутила густо-червону помаду й написала на візитці навкіс: "Заходьте обов'язково". Всміхнулася, махнула рукою і зникла в під'їзді. Я постояв якусь хвилю, пройшов кілька кроків, зупинився. Всі будинки здавалися мені однаковими. Та так воно й було. Я подумав, що сюди вже ніколи не прийду. І ніколи не побачу Інну.