— Ну, звичайно, до суспільної ласки.
Одні на це розперезано сміялися, другі загрожували. Одним було заздро, другим непокійно. Одні-бо з корінням угрузли в той ядушливий ґрунт або, прийшовши сюди з недавніх власних добр, таїли в собі потомну ненависть до суспільної ласки, другі трусилися за дорогим товаром або ж боялися викриття своїх потайних злочинів. І всі разом ще одностайніше стискали коло підозрінь, переслідувань, найрозмаїтіших перепон, найрішучіших загроз. Ще трохи — і. втративши останню надію, вона мусила б скоритися, вона загрузла б назавжди.
Але трапилось несподіване. Трапилось навесні, у великому сусідньому місті, коли з’явилась перша людина, що співчутливо, уважно спитала: хто, звідки й чому?
Перша, якій вона розповіла всю правду, і, розповівши, чомусь відчула нараз незнане полегшення й незнану досі особливу прихильність до цієї людини.
Потім вона вже не хотіла домислюватись, чи справді серйозно ставиться невідомий, не хотіла перевіряти, бо... бо ще жодної весни не пахли так квіти, не пливли хмаринки так струнко, не заспівувались так солодко по садах солов’ї. І жодна ще людина не мала таких ніжних рук, не говорила таких гарних слів, не збуджувала такого трепету. Все це було вперше, було зовсім нове, свіже, негадане, прекрасне. І це був Кость.
А коли їй сказали про спільне життя та краще майбутнє, вона ніяк не могла наважитись, вона заплакала.
— Ти будеш мені в житті помічником,— сказав тоді Кость.
— Я буду тобі відданим другом,— побожилася Ніна.
Він тоді поклав їй руку на плече й додав:
— Цієї ночі я беру на себе великий, почесний обов’язок людини. З цієї ночі оця гарна жінка не понесе вже себе на вівтар жаденного Ваала.
Так досить просто й досить велично поєднали вони свою путь.
Місто, де сталася зустріч, було тепер Ніні лише спогадом: Кость одразу ж вирішив покинути його, пояснивши це службовими інтересами. Але, як спогад, разом із містом, разом із зустріччю вихоплювалось у Ніни в пам’яті тамтешнє, хоч і недовге, проте жорстоке минуле. Часами вона сама себе перепитувала: невже було? — і, поспішно тікаючи од цих згадок, намагалася ще глибше поринути в гущавину нової дійсності. Мов утоплий, якому пощастило вхопитися за спасенний байдак, вона тепер скупчила всі здібності, всі сили, щоб надійно примоститися на байдакові та скерувати його якнайкраще.
Пливли дні, і плив, хитаючись, натрапляючи на мілизни, тремтячи на глибинах, а все ж таки дедалі певніше й сміливіше плив її байдак.
У суєті буднів, у навалі клопітливих дрібниць, у постійних турботах та запобіганнях, щоб закріпити своє місце й зручніше обминати чи розбивати перепони, вона, захоплюючись, не помічала, що інколи починає навіть ухилятися в ту чи іншу скрайність. Часами вона доходила вузеньких меж хатньої дбайливості, часами впадала ажень у наївність, що декого, простішого, зворушила б, а в Костя здебільшого викликала іронічну усмішку.
— Ти взялася обшивати сусідів? Ах, який пасаж? Слід було б машинку тобі...
Вона в таких випадках напівздивовано, напівдокірливо поглядала на Костя і, перемагаючи нерішучість, признавалася, що дуже хотіла б хоч трохи позбавитись неприємного відчуття нахлібника та й не заперечувала б щодо придбання машинки.
— Ха-ха! Слово честі, який-небудь Данилюк позаздрив би мені. Прекрасна ж ілюстрація до банальної тези: хто не працює — той не їсть!
І трудно було їй збагнути, чи жартує Кость лише заради жарту, чи, жартуючи, хоче сказати щось інше. Натяки на Данилюка були їй не зовсім зрозумілі. Данилюка вона, на жаль, не знала, пам’ятала тільки випадок з листом на вечірці і пам’ятала тодішні немовби упереджені Костьові вихвати. А коли пробувала розпитати, Кость також немовби упереджено одмахувався. Проте (мабуть, набігла добра хвилинка) він сам якось пообіцяв, що допоможе їй придбати "цокотливу обивательську радість" (його дослівний вираз).
— Тільки, ради Бога, щоб не було на вікнах мережаних фіраночок, а на дверях вивіски: "модістка такая-то".
Ніна й тут не зовсім розуміла, що поганого в такій вивісці, але не допитувалась і охоче запевняла, що ні фіраночок, ні вивіски не буде.
На Костеві обіцянки вона тут особливо не покладалася. Покладалася перш за все на себе. До того ж недавнє минуле, лишивши їй чималий досвід, лишило водночас і приховане, невитравне відчуття тривоги за наступний день. У минулому ця тривога, звичайно, була сильніша, у минулому Ніна, як і більшість її подруг, потайки тикала по куточках вузлика "про чорну годину". Але й нова дійсність не могла ще позбавити її цього несвідомого остраху, ще й тепер спокволу тяжів над нею цей нахил і, обміркувавши всі способи, вона й тепер поставила їй одній відому карнавку, до якої, уриваючи де тільки можна, бережно складала копійчаний скарб. "Про чорний день",— втішала вона себе й іноді малювала в уяві той цікавий момент, коли вперше одчинить і вперше покаже Костеві. Кость, мабуть, іронічно посміхнеться, можливо, похмурніє, в усякому разі не промине, щоб не сказати:
— Обиват... — а вона йому на півслові затулить уста.
Буде здивований, дорогий її хлопчик, буде вражений. Та не розгнівається. Хоча напевне за такої нагоди кине кілька лайливих слів на адресу того ж таки обивательства або знову згадає за "хахлушечку". О, ці ще лайки, ці незрозумілі вичитування... Ця неприємна, незрозуміла прогалина у взаєминах. Бо що ж тут такого, що вона "хахлушечка"? Хіба це погано? Бо що таке нарешті оте обивательство, сповнене Костевого презирства? Де починаються і де кінчаються його межі? Як його обминути? Як тут домислитись, як угадати? А він не давав точних визначень і не любив, коли його перепитували. Він здебільшого говорив уривками, поспіхом, не завжди кінчаючи, не завжди відповідаючи.
Одного разу, прийшовши в поганому настрої і почувши од Ніни якесь буденне, хоча досталь необхідне зауваження, він несподівано сказав:
— Я боюсь, що ти мене зрадиш. Не як самка, ні, а як товариш. І не з якоїсь там злої волі, ні, а просто... ну, спокусять тебе дешевенькі принади обивательського щастя, втягнешся, вгрузнеш, станеш такою ж, як і тисячі інших. І вже на сміливий, рішучий крок не вистачить тобі волі. А людина, якщо вона справді людина, вона мусить знати собі ціну, не розмінюватись, мусить бути гордою. Особливо тепер, коли... Ах, та що там говорити! По вулицях ходить людський відчай, а ми тут сюсюкаємо про якісь чайні ложечки...