Лежачи із закритими очима, спроквільно, журливо розповідав Кость, як обірветься шлях тривог і страждань, як понесуть його колись осінньої днини до вічного спокою.
— Sic transit gloria mundi .
І ніхто, мовляв, не подумає, якої на земній кулі цікавої комашки не стало. Ніхто не домислиться, скільки можливостей було заховано в цій істоті, скільки згасло невикористаних здібностей, невичерпаних сил.
Він, між іншим, хотів би, щоб, ідучи за труною, ніхто не плакав, щоб маяло багато-багато чорних прапорів, і щоб усі й усе було чорне. Щоб дійсно справляло враження урочисто-величної процесії суму.
І тільки на могилі той, хто кидатиме жменьку землі, щоб разом із землею кинув востаннє зрошену слізьми білу хризантему...
— Так, так... рано чи пізно... І на моґілу обєщай ти пріносіть мнє хрізантеми...
Ніна поспіхом затулила йому рота. Ніну зворушили ці сумні фантазування. Ніна відчула наближення слізного жалю і постаралась одвести розмову до іншої теми.
Години біля третьої Кость раптом заборсався.
— От чорт! Як же це я? — згадав він щось дуже важливе.
Потім попросив олівця, паперу й, швиденько написавши, поклавши до коверти, заквапив Ніну:
— Поки не пізно, побіжи до мене на службу. Передай цього листа Степану Марковичу й попроси його, щоб конче надіслав тобою книжку. Він знає яку. А книжку загорни в газету... От чорт! Як же це я? Там же без мене можуть переплутати...
Турбуючись, щоб Костеві через його сьогоднішню відсутність на посаді та справді не було неприємності, Ніна вхопила листа й чимдуж побігла.
Робочий день в установі саме кінчався. Дехто із співробітників, притискаючи до серця роздуті портфелі, уже спливав по сходах із виразом чесно й старанно виконаних перед республікою обов’язків.
Степана Марковича вона ще застала — старанно докінчував у своєму кабінеті свої республіканські обов’язки.
— Ах, наша?..
Зустрілися як і щоразу, з тією лише різницею, що Степан Маркович, скоса озирнувшись, поцілував їй руку.
— Вперше цей діловий кабінет є свідком такого... інтимного злочину,— грайливо застеріг він, злотаво посміхнувшись,— але для вас...
Подала листа.
Перечитав уважно. Дуже уважно. Співчутливо похитав головою.
— Значить, захворів Костянтин Львович? Шкода, шкода... Ну, я зараз,— попросив хвилинку заждати, поки скінчить свою невідкладну справу і, взявши зі столу теку з папірцями, вийшов.
Тепер тільки, лишившись на самоті, Ніна зрозуміла, що сидить у великій установі, в кабінеті поважного співробітника. Перебігла оком довкола, й відразу кімната видалась їй строгішою. Але того остраху, що раніше взагалі опановував її перед дверима установ, тепер уже не було. Вона відчула навіть, що й сама залюбки могла б приходити сюди та працювати, аби-но дали їй працю по силі.
Ця несподівана думка так сподобалась їй, можливість праці повстала в уяві з такою ймовірністю, що вона вирішила, повернувши додому, конче розпочати необхідні заходи: підготувати Костя, довести йому, переконати, щоб погодився, щоб допоміг.
Адже й Степан Маркович, напевне, допомогти не одмовиться? Ставиться ж він прихильно, з пошаною. Така чемна, розумна, статечна особа навряд щоб не відгукнулась. Така витримана, вихована людина... Авжеж, витримана й вихована. Він, прикладом, і згадки не подає за те непорозуміння, що виникло в театрі. Певна річ, він стоїть понад цим. Він поважає себе і не може припустити, щоб дрібні випадкові непорозуміння порушували людські стосунки.
— До ваших послуг, Ніно Сергіївно,— уклонився Степан Маркович, повертаючи до кабінету.
— Це я до ваших послуг, Степане Марковичу. Ви, здається, маєте передати якусь книжку?..
— Так, так...
Але виявилось (так сказав Степан Маркович), що службовці вже порозходились, і матеріали, які просив Кость, на жаль, замкнено. На жаль, той, хто замкнув, ключі забрав із собою.
Це дуже стурбувало Ніну. Вона не могла припустити, що прийде додому, не виконавши важливого доручення. І, хоч справа була безнадійна, вона ще раз несміливо перепитала, чи не можна якимсь іншим способом добути ті матеріали. Вона тут же послалась на Костів непокій: щоб, мовляв, без нього чогось там не переплутали...
— О, будьте певні, не переплутають,— заспокоїв Степан Маркович.
Ніна підвелася.
Степан Маркович теж підвівся. Пильно, загадково скинув на неї очима.
— Ви, мабуть, не в курсі справ, Ніно Сергіївно? — запитав повільно, стиха.
— А що таке?
— Бачте... може, мені не випадало б... Може, це буде надто нетактовним втручуванням у чужу... в чужі... Але, поважаючи вас... шануючи вас...
— Але що таке? Кажіть, будь ласка.
— Тільки не хвилюйтесь. Нічого особливого. Просто... Ні, краще ходімо звідси, я вам по дорозі все до подробиць...
Вийшли на вулицю. За першим же зворотом Степан Маркович узяв Ніну під руку й звернув її увагу на невдалу архітектуру великого протилежного будинку — все ніби нагадує скандинавський стиль, а безформні балкони приліплено, мов ті гнізда, мов доморобні скриньки.
— Азія!.. Господи, яка ще в нас Азія!
— Ви обіцяли...
— Знаю, знаю. Не турбуйтесь! Все, що я обіцяю, я маю звичку виконувати своєчасно і сумлінно.
Це було сказано діловим, холоднуватим, майже настав— ничим тоном, після якого ніхто не насмілився б докучати зайвими домаганнями.
Степан Маркович все ж таки продовжив і розгорнув свою думку щодо Азії — усе, на його думку, не так, як у людей. Навіть самі люди. Пошкреби трошки зверху — і під універсальною лускою неодмінно відкриєш печеніга...
— Зайдімо, Ніно Сергіївно,— і він чемно вказав рукою на гостинні двері підвалу з жовтогарячою вивіскою "Замок Тамари".
— Вибачте, але я... — розгубилася Ніна.
— Тільки, ради Бога, не робіть із цього якихсь сумнівних висновків,— перебив тим же холоднавим, діловим тоном.
Щоб розвіяти вагання й схилити Ніну, Степан Маркович коротко й просто виклав їй, що зараз у нього надзвичайно багато роботи, що йому ніколи вгору глянути, не то що йти додому обідати, що він, запрошуючи її зараз до ресторану, хоче, так би мовити, двох зайців убити — побалакати з нею і в той же час встигнути підживитися.
— Ну, добре.
Його, очевидно, тут знали, бо зустріли поспішними уклонами, і він без довгих зволікань попростував навкоси через усю залю. Вони посіли місце в окремій затишній кабіні (як інакше можна назвати куточок, що його напіводгороджено розмальованими дошками та примхливими складками заялозених портьєр?).