Мішель (перебиваючи): Процес! Процес! Український, пролетарський процес! Ха! Але помилуйте мою душу! Я ж сам чернігівський, у мене ж прадіди — козаки! Я й не заперечую. Я согласен признати мову. Но, помилуйте, не в такій же мірі, не в такому ж виді. "Кобзар" — це я понімаю. Але якийсь плутаний галіцко-польський діалект оцих наших радянських українців, видуманий якимсь фантазьором? Ні! Це вже, знаєте... Тоді вже, знаєте, я краще вивчу французький чи англійський. По крайній мірі, річ певна, приємна.
Кость: Ну да. Щодо самої мови, тут дійсно... тут можна погодитись. Я й сам так думаю. Я й сам її погано знаю... хе-хе... тому й завів собі дружину-хахлушечку... Еге ж! Вона мене й виручить, коли треба буде. А впрочем, щодо мови, то потрібна ж вона, ота мова, тільки на службі. Та й то як коли...
Мішель (хвилюється, знову перебиває): Значить, не можна требувати в такій мірі, як требують. Значить, необхідний другий підход. В сільських районах — будь ласка. А в городі — тут уже pardon... Треба з розбором.
Кость (не витримав, посміхнувся): Вибач, Мішель, але мене дивує. Ти в такому ажіотажі, так говориш про це, ніби сьогодні вперше оце все почув та побачив, ніби справді надаєш цьому серйозної ваги. Все це чепуха!
Мішель (тремтючими руками протирає пенсне і, підставляючи скельця на світло, примружено додивляється): Не вперше, конешно, побачив, но іноді, знаєш, невольно прорве. Потрібне зверх... зверхтерпіння.
Кость: Е, друже, не можна так піддаватись. А справа, звичайно, тут полягає не в мові, а в іншому, більшому. Справа якраз у тому "взагалі", що кілька разів злетіло з твоїх уст. Справа — у всій системі.
Мішель: Якій системі?
Кость: Державній.
(Ніна, що досі в передпокої вовтузилась із примусом, починає готувати до столу, уважно прислухається, але недомисленість, явлена на її обличчі, свідчить, що Ніна не може впіймати основну нитку розмови. Кость робить їй знак бровою. Ніна ставить карафку з ніжно-зеленавим питвом).
Мішель: Системі, кажеш? Но це питання дуже сложне.
Кость: От іменно, у цьому й вся заковика. Хоча, по-моєму, це питання зовсім не таке сложне, як його сложним зробили.
Ніна: Прошу (підсовує полумиска гостеві). Поки чай закипить, прошу, Михайле Михайловичу.
Кость (наливає Мішелеві й собі): За твоє, колего! Ти розумієш, колего, в чому власне трагедія? Трагедія в тому, що такі, як ми, хоч-не-хоч, а не можуть бути байдужими. Ми ще не засохли і хочемо чи не хочемо, а мусимо реагувати. Добре якомусь там робітникові чи селянинові — у них психічна структура проста, вони звикли, як то кажуть, рубати з плеча. А ми, інтелігенція, справжня інтелігенція старо-руського корня, ми люди тоншої, складнішої психічної структури. Нам важче. О, нам незрівнянно важче! Ти тільки подумай, яка убивча іронія! Ті, що вимріяли революцію, що, по суті, давали натхнення революції, тепер здебільшого розчаровані, розгублені, стомлені. Так, так!.. "І я сжеґ всьо, чєму поклонялся, поклонілся всєму, что сжиґал" (знову наливає Мішелеві й собі). Будьмо, колего! Так, так... Одна частина нашої, іменно нашої інтелігенції давно вже схилила прапора передової людини, а друга поступово схиляє, примирюється, вважає, що так і мусить бути, що це неминуче і — о tempora! — не помічає, що зовсім тратить гідність людини, що обертається просто в технічне знаряддя, в буденний примітив, у вічного фахівця. От взяти хоча б Степана Марковича. Людина він, безперечно, культурна, бувала, яка могла б щось... А проте засихає, безнадійно засихає...
Мішель (ухвально киває головою): Правильно, правильно. Сам засихає та ще й других сушить, ще й другим кілочки в колеса...
(Ніна, вперше почувши од Костя більш-менш послідовний виклад думок, слухає надзвичайно уважно, сидить нерухомо).
Кость: Ну да. Я про це й кажу. Ось тут найбільше виявляється система. Людини нема — є автомат. Все обернути в машину. Геть душу! Уперто культивується огрубілість, насаджується спрощену психіку, викохується дикунські смаки. А хіба ж за це боролись? Кому це потрібно? Може, тому робітникові, може, селянинові? А спробуй десь одвертіше про це сказати?..
(Мішель, заздалегідь погоджуючись, безнадійно махнув рукою).
Кость: Економіка — економікою, але ігнорувати надбудову, ігнорувати етику, естетику, мораль... Це вже, знаєш... А потім — куди не повернешся, одне й те саме: буття опреділює свідомість. Вибачте, не завжди! Дуже часто буває навпаки, і я берусь хоч кому це доказати.
Мішель: Правильно, правильно.
Кость: Будьмо! (чокаються). Якось мав я розмову з Данилюком. От хоч би наш Данилюк. Пам’ятаєш, він на іменини прислав записку, що, на жаль, не може прийти? Ха! А я певен, що він міг. Міг, тільки не хотів. Могли ж інші, теж з партійними квитками...
Мішель (перебиває): Яку, ти кажеш, мав з ним розмову?
Кость: Розмову про це саме: геть душу! Про зріст обивательства. Ці-і-і-кава розмова... Він погодився, що обивательство справді зростає. Тільки, уяви собі, з усіх його мотивацій виходило так, ніби найпевнішим провідником обивательства мають бути мої погляди. Мої погляди! От комедія! Ти можеш собі уявити? Мої погляди — провідник обивательства! Ця людина зовсім інакше, особливо, абсурдно розуміє обивательство. А через що? А знову ж таки через те, що вона йде від чистого інтелекту, від примітивного культу буття. Серце ж у нього на третьому, якщо не на четвертому плані. Але в такому разі дозвольте поважати не тільки Маркса чи Енгельса. Дозвольте поважати... ну, хоч би й Ніцше. Правда ж?
Мішель: Правда!
Кость (закруглено підвівши руку): Іще характерна риса! Говорив Данилюк так переконано, ніби інакше й бути не може. Якась сліпа упевненість, тупа незаперечливість! Іменно сліпа й тупа, бо людина не хоче тверезо, безсторонньо глянути на речі. Та що там довго говорити! От я, Кость Гулавський, я можу сьогодні взятися і так вивчити політграмоту, що завтра цією самою зброєю не одного Данилюка побиватиму. Серйозно! А от чи спроможеться хахол-Данилюк на ті великі і тривання, на ті тонкі душевні прояви, на які здібний я, Кость Гулавський? А? Отже, судіть самі, де ліпший ґрунт для обивательства.
Мішель (роздумливо): Н-да-а... діла, діла...