А як?..
Ні, тільки так — і більше ніяк. Не могло не бути оцього бджолиного гудіння, оцих барвистих метеликів, отієї латки гречки, що біліє на горбку. Чуєте, мамо, подумки ти звертаєшся до неї, мало бути саме так, як є... І, відчуваючи перед нею якусь дивну провину за свої думки, ти гірко всміхаєшся, дивлячись під ноги.
Потім длубалась мати у скрині. Руки її перебирали то зовсім новий одяг, недавно пошитий чи куплений, а то вже між її темних пальців текли разки старовинного намиста, подарованого бозна-коли, чи раптом неприбляклими барвами спалахувала заполоч. Мати підносила ближче до очей одяг, намисто чи заполоч і пильно розглядала, й лице її мінилось відтінками різного настрою... Зрештою, знайшла в скрині те, що шукала, і, хутенько поскладавши зжужмане своє багатство, зачинила віко і моторно гайнула за поріг.
А коли появилась невдовзі, ти, кліпнувши впівока, спершу не впізнав її — і вже подивився прямо. Видно, мати очікувала і на такий твій прямий погляд, і на здивування, бо, спинившись посеред хати, усміхалась відмолодженою, якоюсь начебто й не своєю усмішкою. Ця дівочна й свіжа усмішка, либонь, належала їй ще колишній, давній, яку ти і не міг знати.
Була вона зодягнута зараз у білу полотняну блузку з рясними рукавами. І груди, й рукави цвіли вишитими червоними та голубими квітами, поміж яких виразно зеленіло вишите листячко.. Цей одяг не так омолоджував матір, як надавав їй зовсім іншого вигляду, до якого ти не звик і тепер не хотів чомусь примиритися з ним.
— Моєї матері блузка,— сказала,— а твоєї баби. Правда ж, славна?
— Славна,— згодився ти.
— Все життя берегла для мене, подарувала, а нагоди якоїсь, щоб зодягнути й поносити, начебто й не траплялося. Бо хіба тепер у таких блузках ходять!
— Авжеж, не носять.
— А вона думала, що завжди ходитимуть у таких вишиванках, які були в моді за її молодості. Мені чомусь шкода, що не носять... І, зловивши твій нетямковитий погляд, пояснила: — У такому святковому одязі і людина здається святковою. Тепер ходять у сірішому й простішому, навіть якщо воно святкове.
— То ви, мамо, не скидайте, вам до лиця.
— Й не скидатиму,— не без лагідного виклику мовила мати.
Справді, зосталась у бабиній блузці, у якій схожа була на стародавню жницю,— такими зображували їх художники по картинах та малюнках із минулого життя. Ось тільки там вони мали зажурені й виснажені, з великими виразними очима обличчя, а мати твоя того дня була ні зажурена, ні виснажена, весь час усміхалася і світилася добром із душі.
Повернувшись із городу з пучкою кропу в жмені, сказала винувато:
— Гм, аж дивно. Ввижається, наче хтось дивиться за мною повсюди.
— Хто дивиться? — не втямив.
— Здається так, бо зодягнулась у святкову блузку. А знаєш, мати ніколи й не зодягала її, для мене вишивала. У неї в скрині лежала, а тепер у мене.
— То ви носіть,— знову порадив. Уже начебто звик трохи до матері в цій небуденній вишиванці.— Готувалася ж для вас, то чого має жовкнути.
— Мати моя, бач, вишила для мене,— міркувала вголос,— а я хіба спромоглася на щось? Вік звікувала — й навіть на таку блузку не постаралась... Може, візьмеш для своєї?.. Колись отак зодягнеться, як я, й згадає мене.
Смутку не почулось у її словах — чи й справді не прозвучав у сказаному, чи не зумів ти вловити спокійним вухом... Зняла блузку, перевдяглась у свій щоденний одяг, у якому клопоталася на грядках та біля курей, у якому поралась біля печі,— й тепер начебто наблизилась до тебе з тієї примарної минувшини, в якій зуміла побувати.
— Коли ж ми по черешні підемо, мамо?
— А підемо, підемо... Спершу треба обід зготувати для нас, голодні ж не підемо...— І несподівано подякувала: — Спасибі, що навідався зі свого міста.
— Хіба міг не навідатись? — здивувався.
— Все могло бути,— проказала непевно.
Ти стежив за матір'ю — як ступає по підлозі, як осміхається, як тримає круглу свою, вже посічену сивиною голову, як брови інколи здригаються, як дивляться жолудеві очі. Але найчастіше, мабуть, твій зір ловив її проворні руки. Навіть тоді, коли не мали ніякого діла, материні руки не зоставалися в абсолютному спокої, вони легесенько ворушились, як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії. То, траплялось, вони двома птицями, що творили спільний політ, летіли поперед матері, наче теж ваблячи, закликаючи її до польоту!
І невсипно працювали. Жодної хвильки не відаючи відпочинку, материні руки знаходили роботу в скрині й біля скрині, на столі й під столом, на вікні й під вікном. Вони владарювали на припічку, в печі, на комині, на миснику, і, дивись, у чутливих пальцях опинявся якщо не віник, то рогач, якщо не ніж, то дерев'яний товкачик, якщо не голка й ґудзик, то ще якась необхідна річ.
Здавалось, її руки наділені самостійною свідомістю і начебто цей феномен не мав ніякого відношення до її волі, бажань, розуму. Так багато в житті переробивши, вони вже не зупинялись, не могли зупинитись, а постійно священнодіяли.
Не було, либонь, такого, чого б вони не вміли! Вранці вмивали її смагляве, припухле зі сну обличчя, розчісували галчиного синювато-чорного переблиску посічені коси; тягнули воду з криниці, несли відро до хати, ставили на лаві; брали дрівцята, солому й торф у штандарах, одтуляли затулку в печі, розпалювали вогонь; чистили картоплю, сипали в горщик, заливали водою, солили, рогачем сунули в піч ближче до вогню; готували корито товчі для свині, несли вдосвіта до хліва; годували курей, розсіваючи в дворі просо чи тереблячи качан кукурудзи; різали хліб на стіл, витягали з печі страву, годували дітей і самі себе годували; мили посуд, витираючи рушником і складаючи на миснику; змащували глиною стіни чи стелю в сінях; тримали сапу на грядках, бо кожна рослинка потребувала догляду; шили одяг, латали, пороли; обіймали, голубили, пестили.
Начебто весь світ постійно потребував уваги й роботи материних рук, і вони ніколи не стомлювались, не відмовлялись. І, мабуть, уві сні руки теж не вспокоювались ні на мить, а мали й тоді щось таки робити. Таки й справді мали якусь свою самостійну свідомість, яка не могла задрімати чи закуняти, а таки мали — її смагляві, її вродливі, працьовиті руки...