А їм нетерплячка. Дістають з кошика обнову та:
— Ну ж бо, примір.
Хтозна, що й робити: і їсти хочеться, й калоші прибути кортить.
— Ось ми по-городському зробимо,— обіцяють мама, довго нишпорять у запічку і дістають звідти панчохи. Халявки в них ще сякі-такі, а там, де були ступні, само рам'я.— Зараз ми двох зайців уб'ємо: халявки, де ціліші, попідв'язуємо — під холошами воно не видно буде, а оце, з діромаччям, у носок заховаємо. От і не спадатимуть.
Доки влаштувалися, сонце за байрак скотилося. В хаті од заходу зробилося червоно й прохолодніше, перестало лущати в стінах,— певне, шашіль поснула,— горобці попід стріхою запурхали, вмощуючись на ночівлю. А надворі по небу — багряне мереживо, деркачі в лазу турчать, ластів'яччя поміж дворами в'ється — незабаром йому відлітати...
І враз мені так сумно стає, так незатишно, ніби я оце востаннє йду селом у великих нових калошах, що з незвички трохи водять мене по стежці,— ніби й мені скоро теж кудись відлітати...
Іду до мосту, де парубота збирається. Парубота — це такі, як і я, тільки холоші в них однакові та попідстригані вони чепурніше, без покосів на потилиці, як оце в мене, бо ж у них дядьки, діди, у декого навіть батьки є, а ми з мамою самі вже сьомий рік.
На греблі, біля пожежного ящика, з котрого дітвора вже давно виносила пісок на хатки, зборище: хлопці сидять на перилах, розхитують місток, дівчата верещать, наче їм і справді страшно. Від води холодком тягне, туманець понад кущами лепехи моститься — тепла ніч буде.
От уже й пісні хтось заводить:
Ой, у полі корито, Ой, у полі корито,
Ой, у полі корито, Повне води налито...
Це хлопці. А дівчата, знаючи, що далі слова пісні буде нібито ненароком перероблено на сороміцькі, грубі, спішать перебити хлопців і починають своєї:
Бєла кофта, чорний бантик, Ох, зачем розв'язував? Я любила тіб'я тайно, Ох, зачем розказував?..
Мене вже помітили, гукають:
— Егей, Ванько! Іди швидше, бо нікому хтору брать.
— Го-го-го!
— Ха-ха!
— Тепер ми дамо!
І враз у гурті знишкли, притислися до перил. А я вже зірвався був бігти і теж став: мостом, поминаючи гурт, ішла Наталя, а поруч з нею
— батько, завжди похмурий, з приплющеними очима, наче боявся, що в них хтось колись загляне. Він ніколи не повертає голови до людей, коли проходить мимо, і ніколи не каже повністю "здрастуйте" або "добридень", а каже "ндра" або "дрень".
Я його не соромлюсь, як інші хлопці батьків своїх дівчат, я його боюсь і намагаюся обходити. Особливо після того, як він колись викликав мене до себе в кабінет і сказав, заплющивши очі:
"Поганяй у райком комсомолу і скажи, щоб виписали тобі путівку на стройку нафтопроводу. Хоч на штани заробиш... Та гляди бовкни, що твій батько в полоні був, то ще й не пошлють".
"Тато вже три роки, як загинули,— кажу,— при чім же тут вони?"
А він: "Ну якщо ти такий розумний, то виходь завтра на свинарник".
З того часу і по сей день він до мене ні разу більше не обізвався, навіть свого "ндра" не сказав. І зараз не скаже, хоч і з Наталею. Як би мені їх обминути?..
А вони вже близько. Від хвилювання я не бачу їх, тільки чую, як порипують його чоботи і хльоскає по халявах цупкий німецький плащ
— наче туман мені в очах став. А коли вони порівнялися зі мною, я кинувся мимо них до гурту, немов страх поспішаю, але не зробив і двох кроків, як спіткнувся, зашкопиртав, калоші мої поспадали й посунулися з греблі, а панчохи, саме рам'я, розмоталися на півдороги, як гадюччя.
Я ще встиг помітити, як Наталя низько нахилила голову і сказала, мабуть, згарячу, проте дуже тихо: "Здрастуйте..." А він бгикнув, позирнув на панчохи, знову заплющився і порипів чобітьми геть, глухо кинувши Наталі якесь слово. Я не почув його. І взагалі вже нічого не чув, крім тиші, що враз запала в гурті на мосту, і гупання власного серця.
Потім сталося те, чого я згодом і сам не міг збагнути, бо не знав, звідки воно взялося: я вхопив грудку, крикнув: "І-і-іх!" — і доки вона летіла, волав:
— Так вам смішно? Так вам — потіха? То нате вам, собаки! Н-на! Грудка влучила в Наталину голову. Я почув, як вона зойкнула, як
здивовано і злякано зойкнули на мосту, як загупали по моїй спині його важкі кулаки, забиваючи мені дух, а від мосту хтось тоненько й не дужо рішуче гукав:
— Як вам не соромно, дядьку? Як вам можна!.. А ще... Потім хтось надівав мені калоші, тихенько плакав і шепотів:
— Навіщо ти його, Ванько, займав... Навіщо?
— Ех, чудопал!..