— Чи мені приверзлося…
Гнат знову гукнув, але вже перелякано:
— Єй-єй, білі!
— Де?
— А диви, ото біжать до кооперативу!
Вони обидва метушливо вистрибнули в сіни. Мати, мабуть, тільки тепер здогадавшись, де він заховався, знову, вже сміливо, відчинила скриню і мовчки, похитуючи головою, висмикнула скатаний рудий вальок і кинулася за Гнатом Убогим у сінці:
— Гнате, Гнате, сорочку!
Ілько почув у селищі постріли. Вони долинали в скриню, як ляскання батогів. Хто стріляв, він не міг бачити, як не бачив і не чув уже матері, що, вискочивши надвір з сорочкою в руках, ще раз крикнула:
— Гнате, Гнате, візьми ж!
Але ні Гната Убогого, ні Омеляна вже не було. Через майдан бігли люди, за ними гналися солдати й стріляли.
— Так це твій тікає? — враз почула вона захеканий голос за плечима. — Не втече! — І солдат, стріляючи на ходу, подався межи хати. Там розлігся вибух, мабуть, від бомби. Від вибуху струснулась земля і жалібно задзеленчали шибки у віконці.
Харита безпорадно опустила руки, вальок розкотився, і полотно залопотіло біля ніг.
— І вісточку передала, і сорочку чисту! — скрушно похитала вона головою.
— От правильно, бабко, робиш! — Перед нею зупинилось двоє солдатів з кокардами на кашкетах. — Так би всі зустрічали! Спасибі, бабка, за уніманіє! — І вони видерли у неї з рук сорочку.
— Це ти тут живеш? Приготуй і попоїсти: ми до тебе зараз повернемось.
Харита стояла як прибита громом. Солдати з сорочкою пробігли ще трохи, стрельнули межи хати, потім зазирнули у вікно до сусідньої землянки, там верещали діти, і повернули назад.
— Ану їх… Усіх не перестріляєш. Ну, бабко, веди нас до хати та смаж гусака, — і першими ступили в сіни.
Харита ніби прокинулася. Вона, мабуть, уже підкорилась своїй долі, але в останню хвилину інстинкт матері вибухнув з новою силою і надав їй снаги. Доки солдати призвичаювались до темної хати, вона не по-старечому метнулась до хатини й замкнула скриню на колодку.
— А що то ти, бабко, від нас ховаєш, хіба ми чужі?
— Всі ви дітки рідні, та не я вам мати. — Вона мінилася в обличчі і намагалася своєю сухою постаттю прикрити широку скриню.
— У нас тепер мать на кожному кроці.
Другий солдат вдоволено зареготав:
— На це наш брат мастак.
— А ти, бабко, все-таки відчини скриню.
— Може, там ховаєш кого?
— Полюбовника!
— Схаменіться, дітки! — враз їй спала на думку наївна хитрість. — Я ж вас як своїх зустрічала. Ви ж не грабуєте!
— Звісно, ми не більшовики. А ручку з колодки все-таки, мадамочко, прийми.
— А то ще неприятность тобі іздєлаємо.
— Наприклад, оцією штучкою між плечі. — І він розмахнувся прикладом.
— Голубчики, за те, що я вас…
— Уйди, старушко!
— А то рачки полізеш!
Харита почала втрачати свідомість. На більший опір у неї вже не вистачало сил. Але знаючи, що там у скрині її дитина, вона хапалася за колодку, здіймала до солдатів руки і, відчуваючи, що ніякі хитрощі й благання вже не допоможуть, намагалася хоч відтягти страшну хвилину:
— Втеряла ключ, солдатики.
— Дивна старушка. А кулі для чого вигадали? Одступись, я одімкну враз.
— Не стріляй, на… на… Не видержить моє серце.
— А наше видержує не тільки скрині.
— Залізну касу й то видержує.
Колодка полетіла на долівку. Солдати, не втрачаючи гумору, одкинули коване віко й хотіли вже запустити в шмаття руки, як злякано обидва відсахнулись. Ілько лежав, уткнувшись головою в куток, Харита стояла над скринею, мов над труною. У неї пробігли одна за одною думки, але жодна не могла врятувати їй сина.
— Стріляй його! — клацнув затвором солдат.
Ілько вигнув спину, немов готуючись до удару нагаєм, а Харита, все ще безсила чимсь зарадити, повисла на стволі гвинтівки.
— Помилуйте, ой людоньки, ой людоньки!.. — І раптом думка, що мала врятувати їй дитину, зринула: — Він же ваш, солдатики, це ж ваш!
— То ість? — Обидва солдати витріщили очі. — Ти що, старушко, впала в малонхолію?
— Ваш, ваш, солдатики! — Чому він мав бути їхній, як попав до неї, цього б вона вже не пояснила. Вона раділа з цієї куцої думки, що хоч на якийсь час урятує сина від неминучої розправи, а старше начальство, може, краще розбереться, і, мов папуга, твердила: "Ваш, ваш!"
— Подивимось. Ану, ваше благородіє…
— Вилазьте!
Ілько чув усе з першого до останнього слова. Коли солдати підійшли до скрині, він вирішив сказати їм, що був у партизанах, але втік. Нічого вони йому не зроблять, а завтра він буде вже по той бік фронту. Почувши ж, як солдати ображали й глумилися над його матір'ю, Ілько ледь стримався, щоб не вистрибнути й голосно не сказати, що вони сволота, бандити, і вдарити хоч одного чим попало. А коли будуть розстрілювати, ще раз крикнути, що вони справжні бандити, а він червоний партизан. Останні материні слова збили його з толку. В голові його запав густий туман. Він підвівся. В обличчі не було кровинки, сині очі погасли, як у мерця, і не знали, на чому зупинитись.
— Так це ще ніби як кіндер — дитя! — здивувався солдат.
— Чи не доброволець?
Ким краще зараз бути, Ілько не знав і мовчав.
— А може, ти який партизан?
— Справді, як би сюди наш попав?
Харита відчувала, що треба говорити, але що говорити, вона не знала.
— Голубчики, він же утікав від партизанів. "Спасіть, — просить, — тіточко". А само порубане, постріляне. А я й кажу: "За віщо тільки вас, таких молодих та зелених, і стріляють, і рубають".
— Тіточко! Добре, от помовч трохи, тіточко.
— Ти ранений чи, може, язик тобі вирізали?
— Ранений, — прошепотів Ілько і нахилився, — в коліно і в ноги.
— …дивлюсь, а воно, сердешне, заюшене, — намагалася придумати за Ілька Харита. — Перев'язала й думаю, де б його заховати, бо шмигають отут.
— Ото й шмигнули від тебе двоє. Бачили, бачили!
Харита знітилась.
— Якого ж ти полку?
Ілько бачив, що тепер уже не може викрутитись, і безнадійно сказав:
— Я ще тільки недавно…
— Обшукай його! — наказав один другому.
Солдатам уже нетерпеливилось; скриня була майже порожня, вони взяли звідти тільки дві жіночі сорочки, і довше витрачати часу було не варто. У Ілька в кишенях, крім роздавленої коробки сірників та кисета з тютюном, більше нічого не знайшлося. Солдат висипав на скриню тютюн, а разом з ним витяг із кисета і надірваний Ільком для цигарки папірець. Ілько скрутив за весь час тільки одну цигарку, тому папірцеві, складеному вчетверо і на ріжках обтертому, не вистачало тільки четвертини.