— А це ж їхня тактика — морити голодом людей, щоб потім легше зняти на бунт.
— Їм аби свого добитись, а про нас — байдуже!
На естакаду вискочив захеканий Пантелеймон Петрович. Він хапався то за пенсне, то за поручні:
— Панове! Я спізнився трохи… Але я чую, тут уже пахне чимсь.
— Ви завжди услід тупицею.
— Ми, рудничний комітет, то ість ваша ж професійна організація. Варта познущалась…
— Помиритеся, ще й цілуватися будете.
— Цей громадянин, я не знаю, хто він, провокує вас на заколот, на повстання. Хіба ми не можемо добитися поліпшення мирним шляхом, без крові, без жертв?
— Словом і комара не вб'єш!
— Геть його до біса!
— Ми вимагаємо…
У нього поморщився ніс, ніби він нюхнув нашатирю. Окремим гуртом стояли відкатниці. Серед них була й Маруся. Вони голосно реготали:
— Висякайся! А ще береться вчити!
— Проженіть його! — кричали з натовпу. — Нехай іде собі до панів, а тут їх немає! — І перекривили: — "Панове, панове". Сволота!
Максим Мостовий, замість відповіді на недоладне істеричне вигукування Пантелеймона Петровича, тільки окинув поглядом його миршаву постать, чмихнув і зневажливо махнув рукою. Робітникам цей рух сказав більше, аніж довга промова. Але до бильця підбіг запінений і злий штейгер Варивода. Він скинув кашкет зі своєї стовбоватої голови і хапаючись закричав:
— То ще подивимось, кому довіряє маса.
— Тільки не вам, запроданцям! — почулося знизу.
— Чули вже!
— Ми пропонуємо почекати…
— Правильно, правильно! — загуло вже декілька голосів.
— До другого пришестя?
— Ну й чекай собі!
— Мостовий, Мостовий, кажи далі!
— Нехай Варивода каже!
Гордій Байда одіпхнув штейгера ліктем і гукнув на все горло:
— Я за нього скажу. Казав пан — кожух дам… Он бачите, з ким вони шушукаються. — І показав на Пантелеймона Петровича, який уже принижено умовляв про щось Сивокоза й завідувача шахти. — Кажи далі, Максиме, а ти, куряча смерть, — кліпнув він на Вариводу, — відступись: треба ж і честь знати.
— Скинь його нам! Жени його в шию!
Варивода намагався ще щось викрикувати, але прибічники вже не насмілювались подавати голосу. У дворі здіймався справжній чорний вихор. За поручні знову взявся Мостовий:
— Як треба робити революцію, за порадою до інженерів та хазяїв ми, товариші, бігати не будемо, але ні інженерів, ні техніків на шахті своїми силами заступити ми ще не зможемо. Це ж ясно. Так ми поставимо над ними контроль, робітничий контроль над виробництвом. А загони державної варти…
— Геть варту! — викрикнув Кіндрат Сусідка і втяг голову в плечі.
— Сусідка! Правильно, правильно!
Тоді він знову крикнув:
— Геть варту! — і переможно озирнувся на шахтарів.
Коли закляклі шахтарі вже почали, щоб зігрітися, дріботіти ногами, збори ухвалили три пункти:
1. На шахті оголошується страйк, доки адміністрація не погодиться на умови роботи за колективним договором, підписаним товаришем Артемом, і не прийме нашого робочого контролю.
2. Переговори доручається вести страйковому комітету.
3. Охорону ладу на шахті нести своєму загонові з робітників, а варту обеззброїти.
Більшість жінок, не насмілюючись висловити і свою думку, юрбою топталася біля двору. Почувши вирішення зборів, вони валом посунули назустріч чоловікам, і натовп обернувся в клекочучий вир. Знаючи, що уже за день-два почнуться справжні тяжкі злидні, більшість жінок тут же дала волю своїм сльозам.
Дитячий вереск і жіночі сльози збільшували у чоловіків лють. Робітники, щулячись від холоду, гомінким, бурхливим потоком ринулися з двору на майдан. На другому боці майдану було приміщення державної варти з трьома вікнами і кам'яним ґанком.
Відведена начальником варти команда заховалася вже в казарму, а на ґанку стояв у кожусі, з гвинтівкою лише один вартовий. Побачивши, з яким настроєм наближаються шахтарі, вартовий заступив двері й загрозливо виставив наперед гвинтівку.
— Не підходь, буду стріляти! — викрикнув він злякано. Гвинтівка, наведена в натовп, дрижала в його руках, як запущений у породу пневматичний молоток.
Перша перемога
Максим Мостовий хоч і розумів, що тепер важче буде обеззброїти гайдамаків, які заховались у приміщенні варти, але, бачачи настрій шахтарів, вирішив довести справу до кінця сьогодні. До того ж є й ухвала зборів. Зібравши охорону, він теж підійшов до будинку варти.
— Виклич начальника! — сказав Мостовий гостро до вартового.
Гайдамака виставив проти нього гвинтівку:
— Одійди!
— Ти не тицяй цією забавкою, коли тобі життя не набридло. З тобою народ говорить, робочий люд. Роби що сказано!
Гайдамака торопко позадкував до дверей і постукав прикладом. За дверима хтось обізвався. Вартовий переказав слова Мостового. За дверима щось забубоніли.
— Пан сотник не вийде, доки ви не розійдетесь. А коли що треба, нехай двоє зайде.
— Не дуже з хоробрих твій сотник. Хто ще хоче зі мною піти? Ми перекажемо ухвалу зборів.
Але шахтарі запротестували, щоб ішов Мостовий. Вони не вірили словам Кота-Котенка. Може, він тільки й чекає, щоб заманити Мостового. Обрали двох тихих, малопомітних шахтарів.
Натовп продовжував терпляче чекати. Але минуло п'ять хвилин, минуло й десять, посланці не повертались.
— Може, їх заарештували?
У цей час прибігла жінка шахтаря з відрами на коромислі:
— Чого ви тут стовбичите? Кіт-Котенко подавсь уже на бричці!
Ворота із двору варти виходили на другий завулок. Кілька чоловік кинулись за ріг. Десь справді було чути, як торохтіла бричка кованими колесами, але її вже не видно було.
— Догнати, догнати! — кричали на всі голоси.
— Один чи скільки втекло?
— У бричці сиділо двоє, — сказала жінка, — я саме дорогу переходила. Мало не переїхали.
Через майдан проїздив селянин возом, запряженим одною шкапиною. Байда штовхнув у плечі двох, потім ще й третього із загону самоохорони:
— Сідайте на підводу, доганяйте. Це вони за підмогою гайнули.
Віз із самоохоронцями задеренчав шалівками і довго ще тягся через майдан.
— Такою шкапою доженеш!
— Я ж казав, що заарештують посланців!
Але посланці в цей час вийшли із дверей варти.
— Не буде діла, хлопці! — гукнув один.
— Миром не хочуть і слухати, — додав другий.
— А начальник навіть і носа не показав!
— Значить, таки справді втік!