— Будуть і в нас генерали, тільки свої, з робочих, — вставив Семен Сухий. — Хто командує Донецькою армією, знаєш?
— А хто?
— Такий же, як і ти, робітник із луганського заводу — Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?
— А ти хіба не знаєш? — і собі запитав Байда, даючи зрозуміти, що тепер перед ним можна не критися.
— Може, в тебе свіжіші новини?
— Скоро ніби почнеться, — відповів Байда, притишивши голос. — Усі чекають тільки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?
Семен Сухий, видно було по всьому, радів про себе. Перед ним сидів зовсім інший Байда.
— Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим більше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобі воно болить, а думаєш тепер ти правильно, Гордію. Іди й агітуй людей, розповідай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.
Байда, не підготовлений до такої пропозиції, розгублено відказав:
— Хіба розумніших не знайдеться? То ж треба партійному бути.
— І про це пора вже тобі подумати. Самим за себе треба дбати, а не чекати, щоб нас вели за ручку.
— Я хотів би спочатку на роботу стати.
Гості одвели очі.
— Треба буде спробувати. Гриць Духота на восьмому номері влаштувався.
Гордій Байда пересмикнув губами. Це питання поки що вирішив за них Сивокіз. Він ніби навмисне зустрівся першим у селищі:
— З курорту? Мабуть, добре відпочив? — Сивокіз глузливо оглядав його охлялу постать.
— Та ще обушок з рук не випаде. — Байда сказав це не без задньої думки. Він був певен, що Сивокіз догадається, до чого тут обушок.
Технік стяг губи набік, насупився:
— Обушком не обушком, а язиком, напевне, будеш працювати. Ти ще не здумай швендяти мені по шахті.
— Прокажений я, чи що?
— Прокажених, може, треба тільки за місто вивозити, а таких, як ви, й стріляти мало. Каламутите, ідоли, Росію.
— Оце ніби ми й про роботу побалакали?
— Оце й побалакали. А хочеш роботу, можна дати. — Він прищурився і з витримкою втупився йому просто в очі. — Може, ти порозумнішав за цей час? Тебе вони не будуть боятися. Робота неважка: коли-не-коли мені б сказав, хто там базікає. Про це можеш ще подумати, і тоді виходь на роботу.
— Як Юда, значить, Cyca Христа? — збурена кров ударила Байді в лице. Образа на техніка знову стиснула його кулаки. Але Сивокіз, мабуть, теж згадав колишню образу і тепер, почуваючи свою зверхність, уже одверто знущався з Байди:
— Більшовики ж кажуть, що не було Христа. Все це, мовляв, вигадка. А раз вигадка, значить, і гріх — вигадка. Я ж тебе не силую! — Він знизав плечима. — Не ти перший. Брикались і інші, доки дурощі сиділи в голові.
Про це Байда не хотів говорити товаришам. Він ще попробує, як Гриць Духота, "постріляти" роботи на інших шахтах. Не скрізь же засіли сивокози. Від його пропозиції Байді неприємно шкрябало на серці, ніби він уже вчинив цю мерзоту над своїми товаришами. Прощаючись, Семен Сухий пошепки сказав:
— Максим Мостовий учора був. Треба тобі буде з ним побачитись.
— А в кого він стоїть?
— Він десь поїхав. Повернеться — скажу.
Ще не розвіявся дим від цигарок, як двері знов прочинились і в хату вскочила Маруся. Струнка, вродлива, мов купана в любистку, вона внесла з собою запах осіннього бадьорого вітру. Від нього у Марусі горіли матові щоки, на які дражливо спадали чорненькі кучерики, а круглі сірі очі вигравали переблисками. Побачивши Гордія Байду, вона здивовано звела тоненькі брови.
— А я й не чула, здрастуйте, дядьку Гордію! Здрастуйте, Петрівно!
— Здоров, здоров, дочко. Чи по сусідству живеш?
Маруся зніяковіла, повела плечем і ніби вперше помітила, що на кофті є поли, а на них ріжечки.
— Ніде солі не дістану, хоч би пучку.
Харита витерла пальцями кутики губ і обласкала її добрими очима.
— Здоров, доню. Вона, спасибі їй, частенько мене навідувала. Посидимо, посумуємо, поплачемо разом — воно й веселіше стане.
Маруся гнула-розгинала між пальцями ріжечок поли.
— Може, про наших що-небудь чули?
— Про наших? — Байда кивнув головою, й посмішка скотилась по вусах. — Не там же я, дочко, був, де ти думаєш.
Вона ще більше зашарілась і вже не підіймала очей, прикритих довгими віями.
— Ви знову вибшником підете в шахту?
— Мабуть! — Байда наморщив чоло. — Мабуть!
— А ви бачили такі книжки, що комісари читають?
— Комісари? А тобі навіщо такі книжки?
Почуваючи, як спалахнули не тільки щоки, а й вуха, дівчина прудко кинулася до дверей:
— Прощавайте!
— Ти ж солі питала!
Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.
— Все про Клима перепитує, — хитнула їй услід Харита.
— Гарна дівчина, алюрна. Працює?
— Та працює. Почула від Митька Куцого, що Клима на комісара наставлено, зажурилася. Бачу, дівчина щось носить на серці. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж — в'язне до дівчини. Питаю: "Що тобі, дочко?" — "Куди мені, — каже, — темній, думати про комісарів". — "А ти почитай, — кажу їй, — книжку. Клим, бувало, і не їсть і не п'є, та все у ту книжку носом". Так то тільки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справді на вченіє пішла. Удень-то знаю, що на шахті працює.
Гордій Байда бачив, що його дружина, знесилена постійною роботою біля ночов з брудною білизною шахтарів, солодко мріє про невістку, за якою у неї, може б, спочили натруджені руки, але її мрії зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злидні, які ще голоднішими очима світили тепер з вогких кутків землянки.
Всю ніч Гордій Байда рипів ліжком, чув, як прийшов Ілько і, не роздягаючись, упав на постіль; у хаті запахло перегорілим самогоном.
— Ільку, Ільку!
На його голос ніхто не обізвався, тільки в хатинці зарипіло ліжко під Харитою, і вона зітхнула. Повз віконце хтось пройшов, обережно ступаючи, і причаївся. Байда згадав слова Семена Сухого: "Шпигунство розвелось у нас". Він затаїв дух. На шахті невтомно чохкав паровик і знову нагадував йому про потребу "стріляти" роботу. Потім відчинилось віконце, і в нього вліз непомірно більший за віконце хитрий і улесливий Задоя.
Зіскочивши зі столу на короткі ноги, він присів на ліжко і, хитро підморгуючи, почав говорити:
— Даремно ти, Гордію, не погодився ото на предложеніє Сивокоза. От я, напримір, побалакаю з ним, хто про що думає, дивись — і упряжечка набігла. Дурень думкою багатіє, на всякі революції надіється, а мене ще батько колись учив: "Хочеш бути зверху, клади другого під спід". А то ще дід казав: "Покірне телятко дві матки ссе". Старі люди мудрі були. У нас на селі урядник ручку мені подавав, а чому? Бо користь від мене мав: усіх забастовщиків з ним вивели. А стукнула війна, і він мене не забув: "Іди, — каже, — Задоя, на шахти, там усі воєннозобов'язані, а то інакше на війну заберуть. А хочеш, до поліції поступай". Поліція, звичайно, діло чисте. Тільки в революцію легко могли й ухекати. А кому була потрібна ця революція? Мені? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стіл не сідав. І цареві був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: "Геть старий режим!" Хіба нам погано жилося за старого режиму? Тобі, приміром, Гордію, хіба погано раніше жилося, що ти невдовольствіє показуєш?