Біля воріт сьогодні стояв німецький солдат з гвинтівкою. Такий же солдат, у зеленій касці, з багнетом за плечима, походжав по естакаді, чого раніше не було. У ламповій теж стояв якийсь збуджений, нервовий гамір. Байді не терпілося скоріше довідатися про свою долю, і він насторожено кинув свій номер. Бляха тоскно дзвякнула об поличку, біля якої між гронами лампочок снувала Маруся.
Ілько й сьогодні переживав гостре й солодке хвилювання. Щоб краще бачити, як снують між лампочок привабливі, оголені по лікті Марусині руки, він по-гусячому витяг із-за батькової спини шию. Певний, що сьогодні Маруся вже не буде глузувати з нього, Ілько нетерпляче чекав на свою чергу.
Маруся, узявши машинально у Байди бляшку, відійшла до разка лампочок, схожих на сухих жучків, приколотих до жердочок.
— Який твій номер? — І, наморщивши лоба, заморочено озирнулась. Побачивши у віконце шпакувате, тверде обличчя Климового батька, Маруся винувато посміхнулась. Збентежений Байда зрозумів її перепитування по-своєму. Значить, вона вже не знайшла його лампочки на своєму місці. Значить, він уже лампочки більше не одержить, вважай — уже безробітний, а завтра йому не видадуть із кооперативу пайки хліба, а може, викинуть і з землянки. Серце боляче стиснулось у грудях, і холодний піт укрив усе тіло.
Ількові не терпілося, і він, почервонівши враз по самі вуха, вигукнув за батька:
— Номер три — вісімдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?
— Та вона ж ось, хай їй чорт! — І Маруся брязнула номером, а потім у віконце просунула лампочку.
Гордій Байда цупкими пальцями обійняв лампочку за масне денце і, мабуть з радості, яка гарячим струмом пройшла по його тілу, ніжно сказав:
— Гарна з тебе буде невісточка!
Маруся зашарілася, зирнула сірими вологими очима на Ілька і чмихнула: він закохано кліпав очима.
— Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!
— Мій номер…
— І без номера знаю.
Задні весело зареготали. Голосніше за всіх гудів бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хліба.
У ній горіла жовтою цяткою на ґнотику його доля.
— Старий шахтар, що ти хочеш, — підморгнув він до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати свої очі.
Уже на порозі Гордій Байда зіткнувся з десятником.
— А ти вже й лампу одержав? — сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. — Усердний! Ти поки що здай її назад: у контору викликають.
У Гордія Байди шпакувате від неголеної бороди обличчя посіріло ще більше.
— Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?
— Та й з лампою можна. Тільки краще здай. Марусю! — гукнув десятник у віконце. — Візьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, — а як, може, повернеться, знову віддаси.
У Байди лампочка застрибала в руках.
— Ти що — заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж літун!
Тут десятник відчував себе сміливіше, ніж учора у вибої, і одверто зловтішався з переляканого вигляду Байди:
— Гайка ослабла? Іди, іди!
Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:
— Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору — побалакаємо.
Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.
— Ви кликали мене? — торопко запитав Байда.
— Тобі чого?
— Це я, ніби кликали в контору.
— Байда?
— Атож!
— Ти що там, образив пана техніка?
— Тільки правду сказав.
— Так от за цю правду, а по-нашому — це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.
— То ість?
— Без усяких "то ість".
Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.
— Ви що? — запитав він у віконце. — Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…
— Спілка нам не указ, — гаркнув конторник, — а колдоговором можеш тепер піч розтопити.
— О!
— Факт!
— Подивимось. Ти почекай, Гордію, з розрахунком. Ми ще побалакаємо інакше.
— А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?
— Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.
— Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, — попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.
— Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.
Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.
— Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.
Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його "верблюдом". Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.
— Ну так чого ви хочете? — запитав він, вислухавши Гордія Байду. — Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.
— Хіба це образа?
— Ну, припустімо. Образили? Образили.
— А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.
— Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, — слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.
— Дозвольте, — вмішався вже Семен Сухий, — ви тут більше ніж треба наприпускали і тоді робите висновки. Ловко, єй-єй! Спілка мусить захищати інтереси своїх членів?
Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:
— Припустімо, що мусить.
— Чому ж "припустімо", коли це так повинно бути?
— На вашу думку. А справді трохи інакше. Щоб захищати інтереси робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися з адміністрацією, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тоді захищати інтереси своїх членів.
Переконливіше бути не могло, і голова, переможно глянувши на наївних прохачів, плюхнувся на стілець.